— Придивися-но до нього уважніше!
Тоді обернувся до пана Білого й почав нарікати на долю.
— Погляньте, добродію! Я не маю чого вдягти! На мені сорочка дружини — і та роздерта! Посеред зими. Я не можу вийти на люди без сурдута. Якби в мене був сурдут, я зробив би візит панні Марс, яка знає мене й шанує. Вона досі живе на вулиці Тур-де-Дам, чи не так? Я поділяв із нею лаври в провінції. А тепер моя дружина хвора — і жодного су! Моя донька поранена — і жодного су! Чим заплатити лікарю? Ось як нині цінують мистецтво! А ви знаєте, мій благодійнику, що буде завтра? Завтра четверте лютого, завтра фатальний день! Якщо сьогодні ввечері я не заплачу за помешкання, завтра мою старшу доньку, мою хвору дружину, мою поранену дівчинку, — усіх нас викинуть на вулицю, під дощ, під сніг! Ось так, добродію. Я заборгував хазяїнові за чотири терміни, тобто за цілий рік! Шістдесят франків.
Жондрет брехав. Плата за рік становила тільки сорок франків, і він не міг заборгувати за чотири квартали, бо не минуло ще й півроку відтоді, як Маріус заплатив за два.
Пан Білий дістав із кишені п’ять франків і поклав на стіл.
Жондрет устиг просичати на вухо старшій дочці:
— Скнара! Що я робитиму з його п’ятьма франками? Навіть збитки за стілець і шибку не повернув!
Тим часом пан Білий скинув широкий коричневий редингот, якого вдягав поверх свого синього редингота, і поклав його на спинку стільця.
— Пане Фабанту, — сказав він. — У мене при собі тільки п’ять франків, але я проведу дочку додому і ввечері повернуся. Адже вам увечері платити, так?…
На обличчі Жондрета промайнув дивний вираз.
— Так, ласкавий пане, — відповів він. — О восьмій я повинен бути в домовласника.
— Я приїду сюди о шостій і принесу вам шістдесят франків.
— Благодійнику! — радісно заволав Жондрет.
І тихо кинув убік:
— Придивися до нього добре, жінко!
Пан Білий узяв під руку вродливу дівчину й рушив до дверей.
— До вечора, друзі мої, — сказав він.
— Так о шостій? — перепитав Жондрет.
— Точно о шостій.
У цю мить погляд старшої доньки Жондретів упав на залишений на стільці редингот.
— Пане, ви забули ваше пальто, — сказала вона.
Жондрет кинув на дочку гнівний погляд і стенув плечима.
Пан Білий обернувся й відповів з усмішкою:
— Я не забув, я залишив його умисне.
— О, мій заступнику! — вигукнув Жондрет. — О, благодійнику, я не можу втриматися від сліз! Дозвольте провести вас до фіакра.
— Якщо хочете вийти, вдягніть це пальто, — сказав пан Білий замість відповіді. — Надворі дуже холодно.
Жондрет не став чекати, поки його попросять удруге. Він надяг на себе коричневий редингот.
І вони вийшли: Жондрет попереду, а за ним гості.
10. Такса найманого кабріолета: два франки за годину
Хоч уся ця сцена відбулася на очах Маріуса, насправді він нічого не бачив. Його очі не відривалися від дівчини, його погляд прикипів до неї, тільки-но вона увійшла до кімнати. Він стежив за кожним її порухом, він прагнув почути її голос. Маріус добре знав її очі, обличчя, постать, ходу, але досі він майже не чув її голосу. Він віддав би десять років життя, щоб почути його, щоб зберегти в душі хоч трохи цієї музики. Але крикливі звіряння Жондрета заглушували всі інші звуки. І до захвату Маріуса домішувався гнів. Він не міг повірити, що це божественне створіння явилося йому посеред людей-покидьків у жахливій норі. Йому здавалося, він бачить колібрі посеред жаб.
Коли дівчина вийшла, у нього була одна тільки думка: бігти за нею, довідатися, де вона живе, не загубити її вдруге, після того як він чудом знайшов її. Він стрибнув із комода і схопив капелюх. Але думка, що пан Білий побачить його в коридорі, стривожиться і знайде спосіб знову зникнути з-перед його очей, змусила Маріуса на кілька хвилин затриматись.
Коли він вийшов, у коридорі вже не було нікого. На сходах — теж. Маріус поквапно збіг униз і побачив, що фіакр саме завертає за ріг Малої Банкірської вулиці, прямуючи в Париж.
Маріус кинувся бігти слідом, але фіакр був уже далеко, він не зміг би його наздогнати. До того ж із фіакра напевне помітили б молодика, що чимдуж жене за екіпажем, і батько його впізнав би. У цю саму мить — яке щастя! — Маріус побачив на бульварі порожній найманий кабріолет. Лишився єдиний вихід — сісти в кабріолет і їхати за фіакром. Це був спосіб певний, надійний і цілком безпечний.
Маріус помахав рукою візникові кабріолета й крикнув:
— Погодинно!
Маріус був без краватки, в старому сурдуті, де бракувало ґудзиків, в роздертій на грудях сорочці.
Візник зупинився, підморгнув і простяг до Маріуса ліву руку, потираючи вказівним пальцем об великий.
— Що таке? — спитав Маріус.
— Плата наперед, — сказав візник.
Маріус згадав, що має тільки шістнадцять су.
— Скільки? — запитав він.
— Сорок су.
— Я заплачу, коли повернемось.
Візник замість відповіді тільки присвиснув і стьобнув коня батогом.
Маріус розгублено дивився, як віддаляється від нього кабріолет. Через те, що йому не вистачило двадцяти чотирьох су, він утратив свою радість, своє щастя, своє кохання! Він глибоко пожалкував, що сьогодні вранці віддав тій жалюгідній дівчині свої п’ять франків. Якби вони в нього лишилися, він був би врятований, він відродився б, він вийшов би з мороку, і настав би кінець його самоті, його неприкаяності, його тузі!
Маріус повернувся додому, опанований розпачем.
Він міг би втішитися тим, що пан Білий обіцяв увечері приїхати ще, і тоді треба буде тільки краще взятися за діло й простежити, де той живе. Але, захоплений спогляданням своєї мрії, Маріус навряд чи що-небудь чув.
Перед тим як піднятися сходами, він помітив по той бік бульвару Жондрета у "філантроповому" пальті. Жондрет розмовляв із чоловіком досить сумнівної зовнішності; такі типи уникають дивитися людям у вічі, розмовляють ухильно, а сплять удень — отже, є усі підстави вважати, що вночі вони працюють.
Поліціант неодмінно звернув би увагу на тих двох, що стовбичили під снігом, але Маріус тільки ковзнув по них поглядом.
11. Злидні беруться допомогти горю
Маріус повільно піднявся сходами. В ту мить, коли він уже збирався зайти у свою комірчину, він помітив у коридорі старшу дочку Жондретів. Йому було неприємно бачити цю дівчину, адже саме їй віддав він свої п’ять франків, і було вже пізно вимагати їх назад: кабріолета та фіакра давно й слід прохолов. Та вона й не віддала б йому гроші. А розпитувати її, де живуть люди, які щойно до них приходили, було марно, вона явно цього не знала, бо на листі, підписаному Фабанту, стояла адреса: "Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па".