Маріус не звертав уваги на ці тривожні сигнали. На зміну боязкості з фатальною неминучістю прийшло повне засліплення. Він закохувався чимдалі більше. Вона снилася йому тепер щоночі. А потім Маріусові трапилося несподіване щастя, яке підлило масла у вогонь і вже зовсім затуманило йому зір. Одного вечора на лаві, яку щойно покинули пан Білий та його донька, він підібрав носовичок. Простий собі носовичок, без вишивки, але тонкий, білий і, як здалося Маріусові, просякнутий духмяними пахощами. Затремтівши від блаженства, він ухопив ту хусточку — вона була позначена літерами "У. Ф.". Досі Маріус нічого не знав про дівчину — ні як її звати, ні де вона живе. Ці дві літери дали йому перші відомості про неї, і він тут-таки почав снувати здогади. "У" — це, звичайно, перша літера імені. "Урсула! — подумав Маріус. — Яке прекрасне ім’я!" Він поцілував носовичок, понюхав, притулив до серця і цілий день носив його на грудях, а лягаючи спати, поклав собі на уста.
— Я відчуваю в ньому її душу! — повторював він.
А той носовичок належав старому і випав у нього з кишені.
Наступними днями Маріус приходив до Люксембурзького саду тільки з носовичком у руках, то цілуючи його, то притуляючи до серця. Дівчина нічого не розуміла і знаками намагалася йому це показати.
"О, сором’язливість!" — думав Маріус.
8. Затемнення
Отож Маріус відкрив — чи йому здалося, ніби відкрив, що звати її Урсула.
Апетит приходить із любов’ю. Знати, що її звуть Урсула, було неабищо — й водночас ніщо. За три-чотири тижні це щастя перестало тамувати його голод. Йому хотілося більшого. Маріус вирішив довідатися, де вона живе.
Він уже припустився однієї помилки, коли перебрався ближче до статуї гладіатора. Потім припустився і другої — не лишався в саду, коли пан Білий приходив сам. Тепер він припустився і третьої, найгіршої помилки. Він пішов слідом за "Урсулою".
Вона жила на Західній вулиці, в досить глухому закутні, в новому, але скромному на вигляд чотириповерховому будинку.
Відтоді до щастя бачити її в Люксембурзькому саду Маріус додав щастя "проводжати" її додому.
Та й цього йому було мало. Він знав, як її звати, знав, де вона мешкає. Далі йому захотілося довідатися, хто ж вона така.
Одного вечора, "провівши" їх додому, він увійшов у ворота, майже слідом за ними, і сміливо звернувся до воротаря:
— Скажіть, це повернувся мешканець другого поверху?
— Ні, четвертого, — відповів воротар.
Ще один крок зроблено. Успіх окрилив Маріуса.
– Їхні вікна виходять на вулицю? — спитав він.
— Отуди к бісу! — сказав воротар. — Весь дім збудований вікнами на вулицю.
— А хто він, той пан? — допитувався Маріус.
— Він рантьє. І чоловік дуже добрий, бо щедро роздає милостиню вбогим, хоч сам і небагатий.
— А звуть його?
Воротар підвів голову.
— Ви, мабуть, шпиг, добродію, так? — поцікавився він.
Маріус пішов збентежений, але в повному захваті. Він просувався вперед.
"Чудово, — думав він. — Я вже знаю, що звати її Урсула, що вона донька рантьє і живе в будинку на Західній вулиці, на четвертому поверсі".
Наступного дня пан Білий та його дочка лиш ненадовго з’явилися в Люксембурзькому саду й пішли ще завидна. Маріус провів їх до Західної вулиці, як уже ввійшло у нього в звичку. Біля воріт пан Білий пропустив дівчину вперед і, перш ніж переступити поріг самому, обернувся й пильно подивився на Маріуса.
Назавтра вони не прийшли до Люксембурзького саду. Маріус марно чекав їх там цілісінький день.
Коли смеркло, він пішов на Західну вулицю. У вікнах четвертого поверху світилося. Він прогулювався під цими вікнами, аж поки світло погасло.
Наступного дня — в Люксембурзькому саду нікого. Маріус ждав до вечора, а тоді вирушив на свої чати під вікнами. Там він простовбичив до десятої години. Пообідати довелося, чим Бог послав. Хворого годує гарячка, а закоханого — любов.
Так минув тиждень. Пан Білий та його дочка більше не з’являлися в Люксембурзькому саду. Маріус робив сумні припущення. Удень він не наважувався стояти біля воріт і тільки ввечері приходив дивитися на червонясте світло у вікнах. Часом він бачив за шибками тіні, і тоді серце його калатало.
Коли восьмого дня Маріус прийшов під вікна, вони були темні. "Отакої! — подумав він. — Лампу досі не засвітили. А вже поночі. Може, вони вийшли прогулятися?"
Маріус чекав до десятої вечора. Потім до півночі. Вікна четвертого поверху лишалися темними, й ніхто не заходив у дім. Маріус пішов із важким серцем.
Назавтра — а він жив тепер тільки завтрашнім днем, сьогодні більш не існувало для нього, — назавтра Маріус знову нікого не побачив у Люксембурзькому саду. Він чекав там до смеркання, а тоді подався на Західну вулицю. Ніякого світла за шибками, жалюзі опущені. Весь четвертий поверх був занурений у темряву.
Маріус постукав, увійшов і запитав у воротаря:
— Добродій із четвертого поверху вдома?
— Виселився, — відповів воротар.
Маріус похитнувся.
— Коли? — запитав він тремтячим голосом.
— Учора.
– І де він тепер живе?
— Не знаю.
— Хіба він не залишив своєї нової адреси?
— Ні.
Тут воротар підвів голову й упізнав Маріуса.
— А, це ви! — сказав він. — Виходить, ви справді нишпорка?
Книга сьома
"Коти"
1. Інтелігент, Паща, Хапнигріш і Чепурунчик
З 1830 по 1835 рік на паризькому дні царювала четвірка бандитів: Хапнигріш, Паща, Інтелігент і Чепурунчик.
Паща був справжній велет. За барліг йому правила клоака Арш-Маріон. При шестифутовому[57] зрості у нього були тверді, як граніт, груди, залізні біцепси, величезний тулуб і пташиний череп. Здавалося, перед вами Геркулес Фарнезький,[58] що натяг на себе тикові штани і плисову блузу. Зі своєю скульптурною мускулатурою Паща міг би приборкувати страховищ. Проте він визнав за краще стати одним із них. Низький лоб, широкі вилиці, неповні сорок років — і густі зморшки біля очей, жорстка, коротко підстрижена чуприна, колюча порость на щоках — такий був Паща. Його дужі м’язи прагнули роботи, а тупий розум відмовлявся від неї. Це була могутня, проте змарнована сила. Він став душогубом із нудьги.
Майже безплотний Інтелігент становив повну протилежність дебелому Пащі. Інтелігент був худий і кмітливий, прозорий і водночас непроникний. Тіло його мовби просвічувало наскрізь, але очі не видавали думок. Він називав себе хіміком. Йому доводилося виступати блазнем у Бабеша і паяцом у Бобіно. Він грав у водевілях у містечку Сен-Мігіель. Він мав добре підвішеного язика і вмів, коли треба, підкреслити свої слова посмішкою або відповідним жестом. Одним із його промислів було продавати на ярмарках гіпсові бюсти та портрети "глави держави". Він також показував фокуси і рвав зуби.