— Ну й дурний же я! — вигукнув Калле. — Таж уночі!
Дядько Ейнар цієї ночі ходив до замку. Того він і купив ліхтарика. Та чи справді він стільки клопотався, аби лиш затерти їхні прізвища на мурі? Навряд. Чого ж тоді він заходив до повітки з городнім причандаллям? По олівець, чи що? Калле глузливо посміхнувся. Потім оглянувся, чи не зосталося ще якогось сліду, що дядько Ейнар таки був тут. Крізь невеличке віконце просмикувалося трохи світла, але замало, щоб освітити всі кутки й закутки. До того ж дядько Ейнар міг навідатись і в інші льохи, не тільки в цей, найближчий до сходів, де вони були підписалися на мурі. Підземелля велике; темні переходи розгалужуються навсібіч. Калле не мав бажання провадити далі пошуки під темним склепінням. Та й нічого б ті пошуки йому не дали, бо ж він не мав чим присвітити.
Одне було певне: дядько Ейнар не дістане своєї відмикачки, це вже Калле вирішив. Щоправда, на хвильку в ньому озвалося сумління — мовляв, негарно затаювати чужі речі. Проте Калле швидко притлумив його. Навіщо дядькові Ейнарові відмикачка? Хтозна, які ще двері він наміряється нею відчинити? Як Калле не помилився в своїх припущеннях, що дядько Ейнар особа підозріла, то він, властиво, дуже добре зробив, забравши відмикачку. І, врешті, надто вже йому кортіло самому її мати. Тепер вони з Андерсом і Євою-Лоттою зможуть влаштувати в підземеллі свій штаб і, либонь, ще й вивідають, чого туди ходив дядько Ейнар.
"А це найважливіше", — твердо сказав собі Калле.
Він уже хотів іти, як раптом біля сходів помітив щось біле. Він швидко нахилився й підняв його. То була перлина, біла, лискуча перлина.
5
Калле лежав горілиць під грушею. Він хотів подумати, а так лежачи йому найкраще думалося.
"Звісно, може бути, що перлина лежала там від часів Густава Васи[2]. Якась недбала шляхтянка лазила в льох по пиво й порвала своє намисто, — розмірковував детектив Блюмквіст. — Але чи має таке припущення підставу? Коли доскіпуєшся до якогось злочину, — вів Калле далі, обернувшись так, щоб дивитися в вічі своєму уявному співрозмовникові, — треба завше враховувати ймовірність. А ймовірність каже, — знаменитий детектив луснув кулаком по землі, — що перлина не лежала там від часів Густава Васи, бо за стільки років знайшлося б кому й без мене помітити її. До того ж якби перлина там лежала позавчора, коли ми були в підземеллі, то такий спостережливий хлопець, як я, мав би її вже тоді побачити. Тим паче, що я пильно обстежив долівку. Що ж тут такого, — Калле скромно відмахнувся, звертаючись до уявного співрозмовника, що, мабуть, висловлював своє захоплення, — це ж азбука детектива! Отже, який можна зробити висновок? Найімовірніше, що перлину загубив так званий дядько Ейнар, коли приходив туди вночі. Чи маю я слушність?"
Певне, уявний співрозмовник не заперечував, бо знаменитий детектив Блюмквіст повів далі:
"Можна, звісно, спитати: чи бачив коли хто дядька Ейнара з намистом на шиї? Либонь, він ходить і аж сяє перлинами й самоцвітами? — знаменитий детектив рішуче ляснув долонею по землі. — Отже ж ні! Тому, — він узяв свого уявного співрозмовника за петельки, — коли той дядько Ейнар розкидає перлини, то я маю право вважати це за вельми підозрілу обставину, чи як ви гадаєте?"
Цього ніхто не заперечував.
"Але я не з тих, хто виносить присуд на підставі самих тільки непрямих доказів. Справу треба дослідити, і я беру на себе сміливість заявити, що мені це до снаги".
Уявний співрозмовник став так палко запевняти, що панові Блюмквістові до снаги будь-яка справа, аж нарешті самому панові Блюмквістові та хвала видалась трохи надмірною.
"Та годі, не перебільшуйте, — лагідно сказав він. — Найкращий детектив за всю історію людства? Це вже трохи занадто. Лорд Пітер Вімсей теж непоганий детектив".
Калле дістав свого записника. Під заголовком "Надто підозрілі обставини" він дописав: "Відвідує вночі руїни замку. Губить перлини".
Він перечитав наново все, що було написане про дядька Ейнара. Непогано! Тепер лишається ще одне: відбиток пальців! Калле цілий ранок пробував його здобути. Кружляв годинами навколо своєї жертви й підступно підсовував їй подушечку з фарбою зі свого іграшкового друкарського приладдя, сподіваючись, що дядько Ейнар ненароком притулить пальця спершу до подушечки, а тоді до аркушика паперу. Та, хоч як дивно, дядько Ейнар не спіймався в його пастку.
"Звісно, має досвід", — хмикнув Калле.
Доведеться, мабуть, приспати його хлороформом і зробити відбиток, поки він буде без пам'яті.
— Ти собі тут вилежуєшся, а за чверть години має початися вистава!
Андерс перехилився через огорожу й злісно поїдав очима Калле. Знайшов коли байдикувати! Калле підвівся. Нелегко бути водночас детективом і цирковим артистом! Він проліз у дірку в огорожі й побіг з Андерсом до цирку.
— Хтось уже прийшов? — спитав, відсапуючись, Калле.
— Ще б пак! — відповів Андерс. — Жадного вільного місця. — То ми тепер майже багаті?
— Вісім п'ятдесят, — відповів Андерс. — Тобі треба змінити Єву-Лотту в касі, а ти натомість розлігся собі, як паша.
Вони кинулися сходами на горище. Там стояла Єва-Лотта й зазирала в щілину між дверцятами.
— Повна зала, — мовила вона.
Калле підійшов і собі зазирнув. Зібралися всі діти з їхнього кварталу та ще й чимало "чужоземців". На передній лавці, крім того, розсівся дядько Ейнар, коло нього сиділи пекар і пані Лісандер, а за ними Калле примітив і своїх тата й маму.
— Я так хвилююся, що мені аж ноги підгинаються, — жалібно сказала Єва-Лотта. — Будьте готові до того, що в акробатичному номері я звалюся вам на голову. І кобила нині в поганому гуморі, боюся, що пропаде моя їзда.
— Гляди, не осором нас, — попередив її Андерс.
— Час починати! — гукнув дядько Ейнар.
— Ми самі знаємо, коли починати, — сердито завважив директор до артистів.
А проте надів свій циліндр, чи, радше, циліндр пекаря Лісандра, відчинив дверцята, схопився за мотузку й з'їхав на арену. Єва-Лотта загула, наче в сурму, і глядачі прихильно заплескали. Тим часом Калле збіг сходами, відв'язав від дерева кобилу й повів її поміж лавками перед очима в захоплених глядачів. Директор зняв циліндра, вишукано вклонився, взяв з-під стіни батога й ляснув ним, І він, і глядачі сподівалися, що кобила бадьорим чвалом побіжить навколо арени, але вона не мала наміру бігти, а просто безтямно втупилася в глядачів. Директор ще раз ляснув батогом і прошепотів так, що всі почули: