— "Недалеко від безлюдної фортеці", — проказав Калле і кинувся на траву поруч із Андерсом. — Залежно від того, з чим це порівнювати. Коли з відстанню до Південного полюса, то ми могли б сховати Великого Мумрика в Геслегольмі і однаково казати, що це "недалеко від фортеці".
— Правда, — погодилась Єва-Лотта. — Ми ж не сказали, що сороче гніздо треба шукати перед самим поворотом до руїн. Та Червоні надто тупі, щоб самим це втямити.
— Вони повинні вклонитися нам до землі, — поважно мовив Андерс. — Бо замість сховати Великого Мумрика в околицях Геслегольма, що було б нам зручно, ми сховали його поблизу цієї Еклюндової вілли. Ми справді повелися порядно.
— Так, ми справді повелися порядно, — засміялася Єва-Лотта. Раптом вона помітила щось несподіване: — Гляньте, на східцях веранди сидить якийсь хлопчик!
Хлопці глянули: справді, на східцях веранди сидів хлопчик. І для Єви-Лотти цього було досить, щоб вона відразу забула про Великого Мумрика. Відважну Єву-Лотту, мужню войовницю, інколи опадала жіноча слабкість, і дарма тоді ватажок намагався пояснити їй, що таке неприпустиме у війні Троянд. Андерса й Калле завжди вражала й бентежила поведінка Єви-Лотти, коли вона бачила малих дітей. Бо, наскільки вони розуміли, всі малі діти були однаково вередливі, набридливі, мокрі і шмаркаті. А Єва-Лотта поводилася так, ніби вони були маленькими чарівними ельфами. Коли вона опинялася серед таких чарівних ельфів, її туге, схоже на хлоп'яче, тіло малої амазонки м'якшало і вона, на думку Андерса, поводилася просто-таки безглуздо: простягала до дитини руки, голос її лагіднішав, у ньому починала бриніти якась дивна ніжність, і тоді Калле й Андерс аж здригалися від неприємного почуття. Зухвалу, сміливу Єву-Лотту, лицаря Білої Троянди, мов вітром здувало. Бракувало тільки, щоб Червоні застукали її у хвилину такої слабкости, — тоді в Білої Троянди на щиті з'явилася б така пляма, яку не швидко пощастило б змити, вважали Калле й Андерс.
Хлопчик на східцях веранди, певне ж, помітив, Що за огорожею відбувається щось незвичайне, бо підвівся й повільно рушив стежкою до хвіртки. Але відразу зупинився, коли побачив Єву-Лотту.
— Добрий день, — нерішуче привітався він.
Єва-Лотта стояла за хвірткою і, як казав Андерс, Дурнувато усміхалася.
— Добрий день. Як тебе звати?
Хлопчик уважно оглянув її синіми очима і, видно, не дуже купився на ту дурнувату посмішку.
— Мене звати Расмус, — відповів він, виводячи великим пальцем ноги візерунки на жорстві, якою була посилана стежка. Тоді підійшов ближче, просунув трохи кирпате веснянкувате личко між штахетинами хвіртки й побачив Калле й Андерса, що сиділи на траві. І його насторожене обличчя розцвіло широкою захопленою усмішкою.
— Добрий день, — мовив він. — Мене звати Расмус.
— Так, ми вже чули, — поблажливо мовив Калле.
— Скільки тобі років? — спитала Єва-Лотта.
— П'ять, — відповів він. — Але на той рік буде шість. А тобі скільки буде на той рік?
Єва-Лотта засміялася.
— На той рік я вже буду старою тіткою, — відповіла вона. — А ти що тут робиш, може, живеш у Ек-люндів?
— Ні, — відповів Расмус, — я живу у свого тата.
— А він живе в Еклюндовій віллі?
— Певне, що так, — ображено мовив Расмус. — А то я б не міг жити в нього, розумієш?
— Залізна логіка, Єво-Лотто, — сказав Андерс.
— Її звати Єва-Лотта? — спитав у нього Расмус, показуючи на Єву-Лотту великим пальцем ноги.
— Так, її звати Єва-Лотта, — відповіла вона. — І їй здається, що ти гарний хлопчик.
А оскільки Червоних Троянд ще не видно було, вона швидко перелізла через хвіртку до гарного хлопчика в Еклюндовому садку.
Расмус не міг не помітити, що тут є принаймні одна особа, яка ним зацікавилася, і вирішив відповісти чемністю на чемність. Треба було тільки знайти відповідну тему для розмови.
— Мій тато робить бляху, — подумавши, сказав він.
— Бляху? — перепитала Єва-Лотта. — То він бляхар?
— Е ні, — відповів Расмус, — він професор, що робить бляху.
— Ой, як добре! То, може, він зробить деко моєму татові, — сказала Єва-Лотта. — Він пекар, розумієш, і йому треба хтозна-скільки дек.
— Я попрошу тата, щоб він зробив деко твоєму татові, — приязно мовив Расмус і засунув свою долоньку в руку Єви-Лотти.
— Тьху, Єво-Лотто, та кинь ти вже теревенити з отим малям, — сказав Андерс. — Червоні от-от надійдуть!
— Не хвилюйся, — заспокоїла його Єва-Лотта. — Я перша потрощу їм довбешки.
Расмус вражено глянув на неї.
— Кому ти потрощиш довбешки? — захоплено спитав він.
І Єва-Лотта почала йому розповідати. Про багаторічну війну Червоних Троянд із Білими. Про шалену гонитву за ворогом вулицями та провулками, від якої луна котилася по цілому місту, про небезпечні доручення, таємні накази та напружене стеження за ворогом темними ночами. Про прехвального Мумрика і про те, як сюди от-от з'являться Червоні Троянди, люті, мов шершні, і яка тоді відбудеться велична битва.
І Расмус усе зрозумів. Принаймні зрозумів, у чому полягає сенс життя. У тому, щоб стати Білою Трояндою, бо нічого кращого за це у світі просто немає. В найглибшій глибині його п'ятирічної душі тієї миті зродилося шалене бажання бути таким, як Єва-Лотта, і Андерс, і — як звати того другого хлопця? — Калле! Бути таким самим великим і дужим, і трощити довбешки Червоним Трояндам, і вигукувати бойовий поклик, і скрадатися в темряві, і все інше. Очі його були по вінця сповнені туги, коли він, дивлячись на неї, благально спитав:
— Єво-Лотто, а я не можу також стати Білою Трояндою?
Єва-Лотта жартома дала йому легенького щигля по веснянкуватому носику й відповіла:
— Ні, Расмусе, ти ще надто малий.
Расмус розсердився. Його опановував справедливий гнів, коли він чув ці ненависні слова: "Ти ще надто малий". А чув він їх ненастанно. Він люто глянув на Єву-Лотту і сказав:
— То ти дурна.
Після цієї заяви він перестав цікавитись нею. Краще він запитає хлопців, чи йому не можна стати Білою Трояндою.
Вони стояли біля хвіртки і зацікавлено дивилися на щось біля повітки.
— Расмусе, — спитав той, що звався Калле, — чий то мотоцикл?
— Татів, а чий же? — відповів Расмус.
— Ти ба! — мовив Калле. — Професор, що їде на мотоциклі, — ото видиво! Мабуть, його борода заплутується в колесі.