За дві хвилини Бенка вже був у Сікстена, що сидів дома й грав із Йонте в шахи. Ще за дві хвилини вони були вже в Єви-Лотти, що на горищі разом з Андерсом і Калле переглядала комікси в тижневиках та дослухалася, як по даху тарабанить дощ. А за дальші дві хвилини вони примчали до поліції, однак минуло цілих десять хвилин, поки змокле до рубця товариство втовкмачило дядькові Б'єрку та комісарові, чого воно прийшло.
Комісар роздивився на конверт у збільшувальне скло. Літера "т" в машинці, певне, була пошкоджена: над кожним "т" видніла малесенька шапочка.
— Діти мов цуценята, — зауважив комісар, коли вони пішли. — Нишпорять скрізь і тягнуть додому різний мотлох, а часом принесуть і щось корисне.
Конверт і справді виявився дуже корисний. Старший брат Клас теж мав друкарську машинку, і коли побачили, що літера "т" на ній була з такою самою шапочкою, як на конверті, комісар вирішив, що загнав злочинця в тісний кут.
Однак спійманий і далі вперто не признавався. Очевидно, доведеться арештувати його на підставі попередніх доказів.
Сікстен зробив нову мапу з написом: "Копайте тут!" І одного чудового вечора передав її лицарям Білої Троянди в пекаревому садку.
— Еге ж, "копайте тут!"— сказав Андерс, коли Сікстен тицьнув йому мапу. — А що скаже твій тато, як і ми прийдемо довбати його моріжок?
— А хто сказав, що то моріжок? — відповів Сікстен. — Дотримуйтесь докладно мали, і я запевняю, що тато нічого не скаже. А ми з Бенкою і Йонте тим часом скупаємося.
Білі Троянди вирушили в поштарів садок. Вони відміряли стільки ступнів, як зазначено на мапі, і врешті опинилися на пустищі край садка.
Всі троє швидко заходились копати й радісно вигукували щоразу, як натрапляли лопатою на камінь, сподіваючись, що то коробка. Але щоразу розчарoвувалися й копали далі, геть спітнілі. І аж як перекопали майже ціле пустище, Калле раптом гукнув:
— Ну, нарешті знайшли!
Він витяг коробку, що її підступні вороги сховали аж у самому кінці пустища.
Андерс і Єва-Лотта покидали лопати. Єва-Лотта витерла з коробки землю хусточкою, а Андерс узяв ключа, що висів у нього на грудях. Коробка була незвично легка. А що, як Червоні Троянди допасували ключа й украли частину скарбів? Білі Троянди хотіли відразу ж подивитися, чи нічого не пропало.
Та в коробці взагалі не було скарбів. Самий папірець, а на ньому негідною Сікстеновою рукою написано:
"Копайте далі так, як почали! Лишилося копати кілька тисяч миль, і ви попадете до Нової Зеландії. Можете звідти й не вертатися!"
Білі Троянди заревли з люті. Почувся радісний сміх, і з-за кущів вийшли Сікстен, Бенка і Йонте.
— Шахраї! Що ви зробили з нашими паперами? — крикнув Андерс.
Сікстен ляскав себе по колінах і довго ще за сміхом не міг і слова вимовити.
— Сліпаки! — врешті сказав він. — Думаєте, що нам потрібні ваші паршиві папери? Вони лишилися в шухляді на горищі разом з іншим мотлохом. Ех ви, нічого не бачите й не чуєте!
— Де ж їм, адже вони копають, — вдоволено сказав Йонте.
— Та й гарно ж ви копаєте! — мовив Сікстен. — Тепер тато буде радий і вже не дорікатиме мені цим пустищем. А мені страх як не хотілось братися до нього такої спеки.
— Аякже! Ти так ревно копав, шукаючи Мумрика, що, певне, й досі є мозолі на руках, — відплатив йому Калле.
— Це вам дорого коштуватиме, панове, — погрозив Андерс.
— Будьте певні, — додала Єва-Лотта, ховаючи брудну хусточку до кишені.
А це що? У ріжку в кишені щось муляло. Якийсь папірець. Єва-Лотта витягла його й розгорнула. Вгорі стояв напис: "Вексель". Єва-Лотта засміялася.
— Ну, ви бачили таке! — вигукнула вона. — Ось той вексель. Лежав собі в кишені, поки вони шукали його по кущах у Преріях. Я ж завше казала, що з цими векселями виходить якась комедія.
Єва-Лотта ще раз поглянула на папірець.
— "Клас"— прочитала вона. — Збігається. А він гарно підписується.
По тому Єва-Лотта зім'яла папірця в кульку й викинула в траву, де його підхопив теплий вітер.
— Тепер його все одно спіймано, то байдуже, як він підписується.
Калле охнув і кинувся ловити коштовний папірець. Тоді докірливо позирнув на Єву-Лотту.
— Скажу тобі, Єво-Лотто, одне. Якщо ти й далі розкидатимеш такі папірці, то не буде з тебе пуття.
17
— Сос-лол-а-вов-а Чоч-е-рор-вов-о-нон-і-йой Тот-рор-о-я-нон-дод-і! — невпевнено сказав Сікстен. — Яка ж проста мова, коли добре подумати!
— Це ти тепер так кажеш, коли знаєш її таємницю, — мовив Андерс.
— До того ж вам треба навчитися говорити в сто разів швидше, — сказав Калле.
— А не так: сьогодні один склад, а завтра другий, — додала Єва-Лотта. — Треба торохтіти, як кулемет.
Усі лицарі Білої та Червоної Троянд сиділи на горищі в пекарні, і Червоні Троянди допіру прослухали перший урок розбійницької мови. Бо, добре поміркувавши, Білі Троянди збагнули, що їхній громадянський обов'язок — звірити Червоним Трояндам таємницю тієї мови. Вчителі в школі завше проповідували, що знання чужих мов дає велику користь. Ох, яка ж то щира правда! Бо що б зробили Андерс, Калле та Єва-Лотта в Садибі, якби не знали розбійницької мови? Калле міркував про це кілька день і врешті сказав Андерсові та Єві-Лотті:
— Ми не маємо права допускати, щоб Червоні Троянди скніли в такому невігластві. Вони ж пропадуть, як їм доведеться зіткнутись з убивцею!
Тому Білі Троянди і влаштували на горищі курси розбійницької мови. Сікстен з англійської мав певну двійку, і йому б з ранку до вечора кувати англійську граматику, щоб перездати екзамен. Однак він уважав, що куди важливіше знати розбійницьку мову.
— Англійську мову знає майже кожен убивця, — заявив він, — то ж яка з неї користь? А без розбійницької мови каюк!
Ось чому він, Бенка і Йонте годинами сиділи серед мотлоху на горищі і вправлялися, аж зворушливо було дивитися на них.
Урок перебив Євин-Лоттин тато, що вийшов сходами з пекарні. Він подав Єві-Лотті цілу тацю свіжих булочок і сказав:
— Допіру телефонував дядько Б'єрк, повідомив, що вернувся Великий Мумрик.
— Чоч-у-дод-о-вов-о! — вигукнула Єва-Лотта і взяла собі булочку. — Гайда до дільниці!
— Воно то чоч-у-дод-о-вов-о, — погодився пекар. — Але будьте вже обережніші з тим Мумриком.
Геть усі лицарі запевнили, що будуть обережніші. І пекар поволі рушив сходами вниз.