"У кравця Андерсона хлопиць злодюга і має чорні штани, тож не баріцця зарештуйте його".
— А коли вже вимагають, аби ми арештували людей за чорні штани, то не дивно, що темно-зелені габардинові штани зникли, наче за помахом чарівної палички, — додав комісар і засміявся.
Єву-Лотту кілька разів кликали поглянути на осіб, що здалися комісарові особливо підозрілими, їх шикували в лаву разом з іншими людьми, однаково вбраними, а тоді Єву-Лотту питали, чи серед них немає того чоловіка, що його вона зустріла в Преріях.
— Ні, немає, — щоразу відповідала Єва-Лотта.
Вона переглянула також цілу паку знімків, але й на них нікого не впізнала.
— Вони всі такі лагідні, — казала Єва-Лотта, пильно додивляючись до знімків убивць і злодіїв.
На Лупієвій горі допитали кожного мешканця, що він може сказати про Ґренове особисте життя. А надто поліція цікавилась, чи хто не помітив чогось незвичайного останнього понеділка перед убивством, коли чоловік у габардинових штанях, як уже доведено, відвідував Ґрена. Авжеж, майже всі помітили тоді ввечері диво дивне. На Лупієвій горі зчинився такий галас, наче принаймні десятеро вбивць заповзялися знищити один одного. То була цікава звістка.
Та скоро комісар дізнався, що йшлося всього лиш про війну Троянд. Деякі свідки, і серед них Калле Блюмквіст, казали, що саме в той час чули гуркіт машини. І поліція з'ясувала, що то не була машина доктора Форсберга, який приїжджав того вечора до хворого Фредріка.
Дядько Б'єрк жартома дражнив Калле, що той не приглянувся як слід до машини.
— Оце тобі й знаменитий детектив! — казав він. — Не міг скочити й записати номера машини! Про що ти думав?
— Таж за мною назирці гналося троє лютих Червоних Троянд! — боронився засоромлений Калле.
Нелегко було зв'язатися з Ґреновими клієнтами. Багатьох пощастило відшукати з прізвищ на векселях, що їх знайдено в Ґреновому будинку. Виявилося, що клієнти жили в різних місцевостях.
— Хтось, що має машину… цілком можливо, — сказав комісар і стріпнувся, немов сердитий пес. — Він міг жити хоч і за сто кілометрів звідси. Міг залишити машину неподалік Садиби, а по всьому скочити в неї і втекти куди завгодно, перше ніж ми взагалі дізналися, що сталося.
— Авжеж, кращого місця, ніж за Садибою, на таку зустріч годі й шукати, — погодився поліцай Б'єрк. — Дороги навколо безлюдні, і ніхто там не живе, щоб міг помітити вбивцю чи машину.
— Отже, це свідчить, що вбивця знав навколишні місця, чи як? — спитав комісар.
— Можливо, — відповів Б'єрк. — А можливо, він випадково вибрав саме те місце.
Відразу після вбивства поліція пильно обстежила всі дороги навколо Садиби, шукала слідів машини. Та марно. Злива дуже стала в пригоді злочинцеві.
А вже як вони шукали векселя! Обнишпорили кожен кущ, кожен камінь, кожен горбик. Але фатальний папірець пропав.
— Зник так само безслідно, як і вбивця, — сказав комісар, зітхнувши. — Дивно, що той негідник не дає ніякого знаку про себе.
З приймальні долинули збуджені хлоп'ячі голоси. Хлопці, очевидно, хотіли бачити комісара, бо молодий поліцай, який там сидів, тлумачив їм, що комісар проводить нараду і йому не можна заважати.
Голоси стали ще наполегливіші.
— Нам конче треба його бачити, кажу ж вам! Поліцай Б'єрк упізнав Андерсів голос, підвівся й вийшов до приймальні.
— Дядьку Б'єрку, — заквапився Андерс, угледівши його, — ми з приводу вбивства… Калле взявся, і ось…
— Нічого я не взявся! — обурено заперечив Калле. — Тільки що…
Б'єрк невдоволено подивився на них і мовив:
— Здається, я вже вам казав, що це справа не для дітей і не для знаменитих детективів. Можете цілком покластися на поліцію. Гайда додому!
Але тепер Андерс розсердився вже й на дядька Б'єрка, якого досі вельми шанував.
— Гайда додому? — крикнув він. — Гайда додому, а вбивця нехай отруїть арсеном ціле місто, га?
Калле поспішився йому на допомогу. Він витяг шматок шоколаду й поважно сказав:
— Дядьку Б'єрку, хтось прислав Єві-Лотті затруєний шоколад.
Калле благально дивився на довготелесого поліцая, що заступав йому дорогу. Однак дядько Б'єрк більше не опирався.
— Заходьте, — сказав він і пропустив хлопців поперед себе.
Було зовсім тихо, коли Андерс і Калле закінчили свою розповідь. Довго ніхто не озивався ні словом. Нарешті комісар сказав:
— А я нарікав, що вбивця не дає ніякого знаку про себе!
Він зважив шоколад на долоні. Звісно, не такого знаку він хотів би від убивці.
Тоді комісар пильно глянув на Андерса й Калле. Правда, може статись, що хлопці помилилися. Він не знав, чи можна дуже покладатися на знання Калле з хімії, на його розповідь про арсенове дзеркало. Либонь, у хлопця просто розгулялася уява. Ну, та в лабораторії все з'ясується. Випадок із собакою, безперечно, заслуговує на увагу. Добре було б дослідити й другу половину шоколаду, ту, що з'їв пес. Але хлопці запевняють, що вчора гарненько прибрали блювотиння. Отже, зроблено все, щоб не лишилося сліду. А до всього Єва-Лотта викинула конверта, в якому прислано шоколад, так кажуть хлопці. Еге ж, та дівчинка просто розкидається цінними паперами, думав комісар. Хоч звідки вона мала б знати, що конверт на щось пригодиться? Про всяк випадок вони, звісно, пошукають, але навряд чи що знайдуть.
Комісар обернувся до Андерса.
— У тебе не лишилося випадково ані крихти тієї другої половинки?
Андерс похитав головою.
— Ні, я віддав усе Беппо. Сам тільки пальці облизав, — сказав він.
— Ну, а в кишені? Не прилипло там нічого?
— Мама вчора випрала штани, — сказав Андерс.
— Шкода, — мовив комісар.
Хвилину він помовчав, тоді знову глянув на Андерса.
— Тут одна річ мене дивує. Ти сказав, що був у поштаревій кухні вчора вночі. Заліз у вікно, як усі спали. Для мене, бувалого поліцая, це дуже підозріле. Можна дізнатися, що ти там робив?
— Та… це… — промимрив Андерс, геть збентежений.
— Ну? — квапив його комісар.
— Та я Мумрика…
— На Бога, не приплутуй знову сюди Мумрика! — попросив комісар. — Він уже стає підозрілий. Завше вигулькне там, де щось трапиться.
— Я тільки мав сховати його в Сікстенів глобус, — винувато сказав Андерс.
Калле перебив його вигуком:
— Великий Мумрик! На ньому певно є шоколад! Андерс вимастив його, як засунув до кишені!