— Єво-Лотто, підеш із нами до міста? — спитав Калле.
Єва-Лотта смачно проковтнула останній шматочок булочки.
— А чому б ні, — сказала вона.
Дівчина струсила з сукенки крихти, і вони вийшли на вулицю.
Була субота. Кривий Фредрік уже впився і, як звикле, стояв коло чинбарні, оточений слухачами. Калле, Андерс і Єва-Лотта теж спинилися послухати, як Фредрік оповідає про свої подвиги на будівництві залізниці в Норланді.
Калле слухав, а тим часом стріляв очима навколо. Він ні на хвилю не забував свого обов'язку. Чи нема чогось підозрілого? Ні, таки нема! От шкода! Але ж він читав, що не можна нікому довіряти, хай навіть він має якнайневинніший вигляд. Краще бути насторожі. Он, наприклад, суне вулицею якийсь тип із мішком за плечима…
— Покладімо, — сказав Калле й штовхнув Андерса під ребра, — що в нього повний мішок краденого срібла.
— Покладімо, що ні, — нетерпляче відповів Андерс, бо йому кортіло послухати Фредрікову розповідь. — Покладімо, що ти одного чудового дня з'їдеш з глузду зі своїми детективними химерами.
Єва-Лотта засміялася. Калле змовчав. Він уже звик, що його не розуміють.
Невдовзі, як усі й сподівалися, надійшов поліцай Б'єрк і забрав кривого Фредріка. Той завше щосуботи ночував у буцегарні.
— О, нарешті ви з'явилися, — дорікнув Б'єркові Фредрік, коли той лагідно взяв його під руку. — Цілу годину мені довелося чекати. Ніяк не впораєтесь з усякими волоцюгами.
Поліцай Б'єрк засміявся, блиснувши білими, як сніг, зубами, й сказав:
— Ходімо вже, ходімо.
Слухачі розійшлися. Калле, Андерс і Єва-Лотта неохоче рушили далі. Вони б залюбки ще послухали Фредрікових оповідок.
— Які ж гарні каштани, — сказала Єва-Лотта, захоплено дивлячись на дерева, що росли обабіч Великої вулиці.
— Так, непогані, коли цвітуть, — погодився Андерс. — Наче свічки горять.
Всюди панувала спокійна тиша. Майже відчутно було, як настає неділя. Подекуди в садках люди лаштувалися до вечері; вмилися після роботи, перебралися в святковий одяг. Вони балакали, сміялися, втішаючись відпочинком у своїх маленьких садочках, повних квітучих дерев. Андерс, Калле і Єва-Лотта зазирали ласим оком у кожен садок, що повз нього йшли. А раптом якась ласкава душа пригостить їх бутербродом або ще чимось смачним? Однак не видно було, щоб хтось збирався пригощати…
— Що б його нам робити? — сказала Єва-Лотта. Саме ту мить десь далеко засвистів паротяг.
— Семигодинний іде, — сказав Андерс.
— Я знаю що, — заявив Калле. — Сховаємось за бузком у садку Єви-Лотти й виставимо на вулицю пакуночок на шнурочку. Як хтось ітиме, помітить пакуночок і захоче взяти, то ми смикнемо за шнурок. А тоді побачимо, яка в нього буде міна.
— Еге ж, наче нічого розвага як на суботній вечір, — мовив Андерс.
Єва-Лотта нічого не сказала. Зате кивнула головою.
Пакуночок швидко був готовий. Адже все, що треба, знайшлося в "Бакалії Віктора Блюмквіста".
— Такий, наче в ньому справді щось гарне, — вдоволено мовила Єва-Лотта.
— А тепер побачимо, хто спіймається на нашу принаду, — мовив Андерс.
Пакуночок лежав на пішоході повненький і знадливий. Що до нього прив'язаний шнурочок і що той шнурочок губиться за пекаревим бузком, зразу не легко було помітити. Уважний перехожий міг, звісно, завважити сміх і шепіт за живоплотом. Проте пані Петронела Апельгрен, що саме йшла вулицею, власниця найбільшої в місті ковбасні, не була така уважна й нічого підозрілого не побачила й не почула.
Зате пакуночок помітила. Вона насилу схилилася й простягла по нього руку.
— Смикай, — шепнув Андерс Калле, що тримав за шнурочок.
І Калле смикнув. Пакуночок миттю зник за кущами бузку. Тепер і пані Апельгрен учула притлумлений шепіт. І сипнула, мов з мішка, лайкою.
Діти не добрали всього, що вона казала, проте не пропустили повз вуха кілька разів згадуваний "виправний дім", що буцімто саме пасував таким бешкетникам.
За живоплотом знову стало тихо. Пані Апельгрен востаннє сипнула словами й рушила далі.
— Ото було весело! — сказала Єва-Лотта. — Цікаво, хто тепер надійде? Аби знову такий сердитий.
Але місто наче раптом вимерло. Ніхто не надходив, і троє дітей за живоплотом уже хотіли кинути свою забаву.
— Стривайте, хтось іде! — схвильовано прошепотів Андерс.
І таки справді хтось ішов. Саме звернув з-за рогу й швидкою ходою простував до пекаревої хвіртки — якийсь довготелесий чоловік у сірому костюмі, простоволосий і з великою валізкою в руці.
— Пильнуй! — прошепотів Андерс, коли чоловік спинився над пакуночком.
Калле напружився, та дарма. Чоловік протягло свиснув і відразу по тому наступив на пакуночок.
2
— То як же тебе звати, прекрасна моя панночко? — за хвилю по тому спитав чоловік Єву-Лотту, коли вона разом зі своїм почтом вилізла з-за кущів.
— Єва-Лотта Лісандер, — відважно відповіла дівчина.
— Я так і здогадався, — мовив чоловік. — Ми ж давні знайомі, щоб ти знала. Я бачив тебе, коли ти була ще така маленька, що лежала в колисці й цілими днями ревіла та бульки пускала.
Єва-Лотта стріпнула головою. Вона не могла собі уявити, що колись була така маленька.
— Скільки ж тобі років? — повів далі чоловік.
— Одинадцять, — відповіла Єва-Лотта.
— Одинадцять, а вже двоє кавалерів! Русявий і чорнявий. Видно, ти любиш розмаїтість, — сказав чоловік, єхидно посміхаючись.
Єва-Лотта знову стріпнула головою. Чого вона стовбичить тут, щоб із неї глумився якийсь незнайомець?
— А ви хто будете, дядьку? — спитала вона, про себе думаючи, що хоч би хто він був, а немовлям також пускав бульки.
— Хто я? Я дядько Ейнар. Кузен твоєї матері, прекрасна моя панночко. — Він смикнув Єву-Лотту за білявий кучерик. — До речі, а як звати твоїх кавалерів?
Єва-Лотта відрекомендувала Андерса й Калле, і дві голови — чорнява та русява — схилились у ввічливому поклоні.
— Гарні хлопці, — похвалив дядько Ейнар. — Але не виходь за них заміж. Виходь краще за мене, — додав він і зареготав. — Я збудую тобі палац, і ти будеш у ньому гратися й бігати з ранку до вечора.
— Ви, дядьку, для мене застарі, — зухвало відповіла дівчина.
Андерс і Калле почували себе зайвими. Що це за довготелеса халепа впала на їхні голови?
"Завважимо прикмети", — сказав сам до себе Калле. Він мав звичку запам'ятовувати прикмети всіх незнайомих людей, що їх зустрічав. Хтозна, скільки серед них справді чесних.