— А он мої! — Андерс показав на Калле та Єву-Лотту.
— Яку ти вибираєш зброю? — спитав Сікстен, суворо дотримуючись звичаю.
Усі знали, що в них немає іншої зброї, крім кулаків. Та завше враження буває краще, як дотримуватися звичаю.
— Кулаки, — відразу, як усі й сподівалися, відповів Андерс.
І двобій почався. Четверо секундантів, стоячи на приписаній віддалі, так схвильовано стежили за бійкою, що аж піт із них котився. А ті, що билися, скидались на клубок рук, ніг і розпатланих чубів. Сікстен був дужчий, зате Андерс виявився меткіший і спритний, мов вивірка. Йому від самого початку пощастило кілька разів влучно вдарити супротивника. Та це тільки ще дужче розпалило Сікстена. Андерсові довелося скрутно. Єва-Лотта кусала собі губи. Калле збоку позирнув на неї. Він залюбки й сам кинувся б у бійку задля Єви-Лотти. Та, на жаль, цього разу "дівчуром" названо Андерса.
— Тримайся, Андерсе! — щиро підбадьорювала хлопця Єва-Лотта.
Тепер і Андерс розпалився, він кинувся на ворога й ударами зблизька змусив його відступати. За правилами, такі двобої тривали не більше десяти хвилин. Бенка стояв із годинником у руці, а дуелянти, знаючи, який їм дорогий час, робили все, щоб виграти бій кожен на свою користь. Та ось Бенка вигукнув:
— Годі!
Сікстен та Андерс дуже неохоче послухалися наказу.
— Нічия, — оголосив Бенка.
Сікстен і Андерс потиснули один одному руку.
— Образу стерто, — заявив Андерс, — але завтра я ображу тебе, і ми битимемось далі.
Сікстен радо кивнув головою:
— Це означає війну Червоної та Білої Троянд! Сікстен і Андерс охрестили свої ватаги гучними назвами з історії Англії.
— Так, — урочисто мовив Андерс, — починається війна Білої й Червоної Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство.
Цей вислів теж узято з історії, і Андерсові здавалося, що звучить він надзвичайно гарно, а надто тепер, коли скінчилася бійка і над Преріями залягав присмерк.
Білі Троянди — Андерс, Калле і Єва-Лотта врочисто потиснули руки Червоним Трояндам — Сіксте-нові, Бенці та Йонте, і ватаги розійшлися.
Треба сказати, що хоч Сікстен вважав, буцімто мав підставу назвати Андерса "дівчуром", коли той ішов вулицею з Євою-Лоттою, а все ж він трактував Єву-Лотту як гідного супротивника і члена Білої Троянди.
Три Білі Троянди рушили додому. Надто поспішав Калле. Йому було неспокійно на серці, коли він бодай на хвилю залишав без нагляду дядька Ейнара.
"Однаково, що купити собі порося", — подумав Калле.
Андерсові йшла з носа кров. Звісно, Сікстен нахвалявся, що влучить його в саме серце, але до такого лиха не дійшло.
— Ну й гарно ти нині бився! — захоплено сказала Єва-Лотта.
— Та нічого наче, — скромно погодився Андерс, дивлячись на закривавлену сорочку; дома його чекає лайка, то вже краще швидше її відбути. — Завтра зустрінемось! — гукнув він і подався бігцем.
Калле і Єва-Лотта пішли далі разом, аж раптом Калле згадав, що мама просила його купити вечірню газету. Він попрощався з Євою-Лоттою і вже сам побіг до кіоску.
— Всі газети продані, — сказала пані з кіоска. — Спитай у швейцара в готелі!
Авжеж, треба спитати. Перед самим готелем Калле побачив поліцая Б'єрка й відчув до нього приязнь як до колеги. Щоправда, Калле був приватний детектив, а приватні детективи стоять на кілька щаблів вище за звичайних поліцаїв, що часто виявляються цілком безпорадні навіть у найпростіших кримінальних справах. Проте Калле відчував, що з поліцаєм Б'єрком у нього спільна мета: обидва вони боролися зі злочинністю.
Калле дуже кортіло порадитись про дещо з поліцаєм Б'єрком. Звісно, ніхто не сумнівався, що на свій вік Калле був видатний криміналіст. Але все ж таки він мав тільки одинадцять років. Здебільша Калле заплющував на це очі і як детектив уявляв себе завше літнім чоловіком із гострим, пронизливим поглядом і люлькою, що недбало стриміла в зубах, чоловіком, якого чесні громадяни величали "паном Блюмквістом" і шанували, а злочинці боялися, немов вогню. Але тепер він почував себе одинадцятирічним хлопцем і ладен був признатися, що йому ще бракує того досвіду, який має поліцай Б'єрк.
— Привіт! — озвався поліцай.
— Привіт! — відповів Калле.
Поліцай пильно глянув на блискучу чорну машину марки "Вольво", що стояла перед готелем.
— Зі Стокгольма, — мовив він.
Калле спинився поряд із ним, заклавши за спину руки. Якусь хвилину вони мовчки стояли, задумливо дивлячись на поодиноких перехожих, що простували майданом.
— Дядьку Б'єрку, — нараз озвався Калле, — скажіть, коли вважаєш когось шахраєм, то що треба робити?
— Дати йому добре в писок, — весело порадив Б'єрк.
— Воно так, але я інше маю на думці — коли хтось зробив злочин, — пояснив Калле.
— Тоді, звісно, треба його затримати.
— Авжеж, але якщо тільки здається так, а доказів немає? — допитувався Калле.
— То ходити за ним назирці, — поліцай усміхнувся, блиснувши зубами, й лагідно завважив — Хочеш у мене хліб відібрати?
"Нічого я не хочу, — обурився подумки Калле. — Ніхто не бере мене на поважне".
— Ну, бувай здоров, Калле, мені треба зайти ще на дільницю. А тим часом ти постеж тут за мене!
І поліцай Б'єрк пішов.
"Ходити за ним назирці!" Але ж як ходитимеш назирці за тим, хто весь час сидить у садку і сам за собою ходить назирці! Дядько Ейнар зовсім нічого не робить. Лежить, або сидить, або кружляє по садку, як звір у клітці, та вимагає, щоб Єва-Лотта, Ан-дерс і Калле розважали його й допомагали гаяти час. Саме гаяти час! Не схоже, що дядько Ейнар у відпустці, швидше здається, ніби він чогось очікує.
"Але чого саме, ніяк не второпаю", — міркував Калле, заходячи до готелю. Йому довелось зачекати, бо швейцар був зайнятий. Він розмовляв із якимись двома чоловіками.
— Скажіть мені, будь ласка, чи не спинявся у вашому готелі пан Бране? — спитав один із них. — Ейнар Бране?
Швейцар похитав головою.
— Ви певні?
— Авжеж.
Двоє чоловіків стиха про щось перемовилися.
— А Ейнар Ліндеберг? — знову спитав той самий. Калле стрепенувся. Ейнар Ліндеберґ? Та це ж дядькове Ейнарове прізвище! Завше приємно прислужитися людям, і Калле вже хотів розтулити рота й сказати, що Ейнар Ліндеберг оселився в пекаря Лісандера, але в останню мить похопився й тільки промимрив: