— Що ж, жіноча інтуїція! — А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.
— І що це означає? — Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марші має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.
— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.
— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.
Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.
— О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут! Сер Генрі шанобливо відповів:
— Радий, дуже радий вас бачити! Залившись рум'янцем, міс Марпл прошепотіла:
— Це так мило з вашого боку! — Ви зупинилися тут? — Так, ми зупинилися тут.
— Ми? — Місіс Бентрі і я. — Вона допитливо глянула на нього. — Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда? — А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком? — Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, — втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.
— А Доллі, схоже, розважається, так? — спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.
— Ну... е-е... так. Бідолашна...
— І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус? Міс Марпл стримано відповіла:
— Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. — Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. — А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.
— І нічого не спадає на думку? Жодної сільської історії? — Поки що я мало про це знаю.
— Гадаю, я зможу вам допомогти. Я хочу спитати у вас поради, міс Марпл.
Сер Генрі коротко переповів про події. Міс Марпл зацікавлено слухала.
— Бідолашний містер Джефферсон, — мовила вона. — Яка сумна історія! Ота жахлива катастрофа... Залишитися після всього живим, калікою, — це, мабуть, ще страшніше, ніж загинути.
— Так, справді. Ось чому його друзі просто в захваті від волі й твердості духу, з якими він долає свій біль, горе і фізичні вади.
— Так, це просто разюче.
— Не збагну я тільки одного: чому він раптом запалився до цієї дівчини такою приязню? Може, в ній було щось особливе? — Та навряд, — спокійно відповіла міс Марпл.
— Ви так вважаєте? — Я не думаю, що в ній було щось особливе.
— Знаєте, бридким дідуганом його не можна назвати, — заявив сер Генрі.
— Ну що ви! — зашарілася міс Марпл. — Я такого й у думці не припускала. Я лише хотіла сказати — це недобре, я знаю, — що він просто шукав гарненьку, здібну дівчину, яка замінила б йому дочку, а потім ця дівчина побачила свій шанс і пустила в хід усе, на що була здатна. Я знаю, це звучить трохи жорстоко, але я стільки разів була свідком таких випадків! Взяти хоч би молоду служницю містера Гарботла. Звичайнісінька собі дівчина, правда, спокійна, вихована.
Його сестру викликали доглянути родича, який помирав, а коли вона повернулась, то дівчина поводилася вже як господиня — розсілась у вітальні, сміється, розпатякує, простоволоса й без фартуха. Міс Гарботл нагримала на неї, але дівчина геть знахабніла. А потім старий містер Гарботл просто ошелешив сестру, заявивши, що вона, мовляв, надто довго порядкує в його домі, і він узяв собі нову господиню.
То був скандал на ціле село. Однак бідолашній міс Гарботл усе ж довелося піти й шукати сякий-такий притулок в Істоурні. Звичайно, люди всяке кажуть, проте в містера Гарботла, гадаю, з тою дівчиною нічого такого не було. Просто старому чоловікові куди приємніше було мати поруч молоду, веселу дівчину, яка вихваляла його розум і вдачу, ніж сестру, яка тільки те й робила, що докоряла йому, хоч він був добрий, дбайливий господар.
Міс Марпл трохи помовчала, потім повела далі:
— Або містер Беджер. Той тримав аптеку й залицявся до молодої дівчини, що працювала у нього в косметичному відділі. Якось він і каже дружині: давай, мовляв, вважатимемо її дочкою і хай живе з нами. Однак місіс Беджер подивилася на це інакше.
— Якби ж це була дівчина його кола... дочка якогось товариша, — промовив сер Генрі. Міс Марпл перебила його:
— Ну, то була б йому втіха невелика. Це як король Кофетуа й жебрачка. Уявіть, що ви самотній, стомлений життям старий чоловік і ваша родина вами нехтує... — Міс Марпл зробила паузу. — Допомогти за таких обставин людині, яка в захваті від вашої щедрості — хай воно звучить трохи й мелодраматично, але, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — це вам куди цікавіше! Таке підносить вас у власних очах — ви милостивий володар! Той, кому ви даруєте ласку, вами захоплюється, і це, звісна річ, вас тішить. — Вона знову зробила паузу, потім сказала: — Містер Беджер, до речі, купив тій дівчині з аптеки неймовірні подарунки — діамантового браслета й найдорожчу радіолу. Витратив на неї купу грошей. Однак місіс Беджер була жінка куди хитріша, ніж бідолашна міс Гарботл, — цьому, звичайно, сприяло заміжжя, — спробувала дещо вивідати. Отож коли містер Беджер дізнався, що дівчина злигалася з дуже підозрілим молодиком, який грав на кінських перегонах, і вже заставила браслет, щоб дати йому гроші, вона враз йому спротивіла, і справа закінчилася цілком щасливо. А на різдво він подарував місіс Беджер каблучку з діамантом.
Ці приємні, проникливі очі зустрілися з очима сера Генрі. Йому стало цікаво:
невже це — натяк, і він спитав:
— Ви хочете сказати, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то ставлення мого товариша до неї змінилося б? — Цілком можливо. Думаю, через рік-два він би сам узявся влаштувати дівчині пристойний шлюб. А втім, ні. Джентльмени — великі егоїсти. І я певна, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то вона про це мовчала б.
— А її хлопця те ображало б? — Боюсь, ця версія цілком вірогідна. Знаєте, мене вразило, що її двоюрідна сестра, молода жінка, яку сьогодні вранці привозили до Госсінгтона, була сердита на мертву дівчину. Тепер, після вашої розповіді, я зрозуміла чому.