— О, звичайно, — підхопив Гарпер, — такі чоловіки трапляються. Але ми не знаємо жодного, який діяв би в цих місцях.
— Я перебрав усіх чоловіків, з якими Рубі танцювала, — вів далі Джефферсон. — Мешканців готелю і тих, хто приходив з вулиці. Ніхто наче не викликав підозри, всі звичайні собі люди. А хлопця в неї не було.
Обличчя в Гарпера було незворушне, але в очах ворушилася невидима для Конвея Джефферсона думка: а що, як у Рубі Кіш був хлопець, а цей каліка про нього не знав? Однак про свої міркування старший поліційиий офіцер нічого не сказав.
Начальник поліції кинув на Гарпера запитальний погляд і встав.
— Дякуємо, містере Джефферсон. Це все, що ми хотіли почути, — сказав він.
— Ви мене інформуватимете про те, як ітиме розслідування? — спитав Джефферсон.
— Так, звичайно, ми триматимемо вас у курсі справ.
Поліцейські пішли. Конвей Джефферсон відкинувся в кріслі. Важко впали повіки, сховавши люту блакить його очей. Він раптом здався дуже стомленим. За хвилину розплющив очі й гукнув:
— Едвардзс! Із сусідньої кімнати ту ж мить вийшов слуга. Едвардз знав свого господаря, як ніхто інший. Люди, навіть найближчі родичі, знали тільки його сильні сторони, Едвардз знав його слабості. Він бачив Конвея Джефферсона змореним, збайдужілим, стомленим від життя, пригніченим непевністю й самотою.
— Слухаю, сер! — Поїдьте до сера Генрі Клітерінга, — наказав він. — Він у Мелборн-Аббасі.
Попросіть його від мого імені, щоб, як зможе, приїхав сьогодні, а не завтра.
Скажіть, що це дуже важливо.
9 Вже за дверима,, вийшовши від Джефферсона, старший поліційний офіцер сказав:
— Ну, тепер ми бодай мотив знаємо, сер.
— П'ятдесят тисяч? Гм, — гмикнув Мелчетт.
— Так, сер. Вбивали й за менші гроші.
— Звичайно, але...
Полковник Мелчетт фразу не доказав, однак Гарпер його зрозумів.
— Гадаєте, в його випадку про це не може бути мови? Я теж так думаю. Але це однаково треба врахувати.
— О, звичайно! — Якщо, — провадив Гарпер, — містер Гаскелл і місіс Джефферсон, як каже Конвей Джефферсон, уже забезпечені, та ще й одержують солідний прибуток, то не схоже, щоб вони зважилися на таке жорстоке вбивство.
— Безумовно. Певна річ, їхнє фінансове становище ще треба вивчити. Не подобається мені цей Гаскелл. Шахраюватий, хижий тип. Але це не означає, що він убивця.
— Так, сер, я тієї ж думки. Не схоже, щоб хтось із них убив, а з розповіді Джозі видно, що вони й не могли цього зробити — обоє від десятої сорок до опівночі грали в бридж. Ні, як на мене, тут більше підходить інший варіант.
— Хлопець Рубі Кіні? — спитав Мелчетт.
— Саме так, сер. Якийсь розлючений молодик — може, навіть не сповна розуму.
Той, кого вона знала до того, як переїхала сюди. Це удочеріння просто клало всьому край. Він збагнув, що втрачає її, адже Рубі переходила у зовсім інший суспільний прошарок. Оскаженілий, засліплений люттю, він виманив учора ввечері дівчину з готелю, посварився з нею, і остаточно витративши глузд убив її.
— А як вона опинилася в бібліотеці Бентрі? — А це дуже просто. Скажімо, той молодик задушив її в машині. Коли він отямився, то першою його думкою було, як позбутися трупа. А машина стояла біля воріт великого будинку. І в нього зринула ідея:
якщо дівчину знайдуть у будинку, то вбивцю шукатимуть серед його мешканців і по сусідству, а він почуватиме себе спокійнісінько. Рубі легенька, і він легко може її донести. В машині він знаходить стамеску, виламує вікно і кидає дівчину на килимок перед каміном. Оскільки він її задушив, то ніяких слідів крові й боротьби в машині немає. Розумієте, до чого я веду, сер? — Так, Гарпер, це цілком можливо. Тоді залишається зробити одну річ: Cherchez I'homme*.
— Що? О, дуже добре, сер. — Старший поліційний офіцер Гарпер тактовно всміхнувся у відповідь на цей жарт, хоча через "блискучу" французьку вимову Мелчетта майже нічого не зрозумів.
— О... е-е-е... послухайте... е-е... можна вам щось сказати? — промимрив Джордж Бартлетт, зупинивши двох поліцейських.
Полковникові Бартлетт не подобався. Крім того, Мелчетту кортіло довідатися, що виявив Слек у кімнаті Рубі й що дало опитування покоївок.
— Ну що, що там у вас іще? — гаркнув начальник поліції.
Молодий Бартлетт ступив кілька кроків назад, хапаючи ротом повітря, як риба на суходолі.
— Та... е-е-е... може, це й не важливо, розумієте. Але я вирішив, що треба вам сказати. Я, бачте, не можу знайти свою машину.
— Тобто як це не можете знайти машину? Раз у раз заїкаючись, Бартлетт пояснив, що сталося.
— Ви хочете сказати, що її вкрали? — уточнив Гарпер.
Вдячний Бартлетт заговорив зрозуміліше:
— Атож, саме так. Тобто хто його знає... Я хочу сказати, що, може, хтось просто чкурнув покататися на ній — просто так, без лихого наміру. Ви мене розумієте? — Коли ви бачили машину востаннє, містере Бартлетт? — Я вже пробував згадати... Смішно, але часом так важко щось згадати, правда? — Нормальній людині, я гадаю, не важко, — холодно зауважив полковник Мелчетт.
— Як я зрозумів, ви сказали, що вчора ввечері вона стояла у готельному дворі...
Бартлетт зухвало урвав полковника:
— Саме так, а хіба ні? — Що ви хочете сказати оцим "А хіба ні?" Ви заявили, що машина там стояла.
— Ну я мав на увазі... Я гадав, що вона там стояла, тобто... Я не виходив дивитися, розумієте? Полковник Мелчетт зітхнув. Він зібрав усе своє терпіння й промовив:
— Давайте з'ясуємо все до ладу. Коли ви востаннє бачили — по-справжньому бачили — свою машину? Якої вона марки, до речі? — "Міноан-чотирнадцять".
— І коли ви бачили її востаннє? Борлак у Бартлетта конвульсивне підскочив угору й упав.
— Я вже думав про це. Користувався я нею вчора перед обідом. Пополудні збирався покататись. Але знаєте, як воно буває, — ліг спати... Потім, після чаю, пограв у сквош, тоді ще щось, згодом купався.
— А машина в цей час стояла в готельному дворі? — Гадаю, що так. Тобто я її там залишив. Думав, знаєте, когось покатаю...
Тобто після вечері. А що ж тут робити? І більше до неї не підходив.
— Але машина, на вашу думку, весь час стояла в дворі? — спитав Гарпер.
— Так, звичайно. Я ж її там поставив. А що? — Ви помітили б, якби— її там не було? Містер Бартлетт похитав головою.