– Невже ж, бабо, і справді у писанню про ці ваші бабські забобони понаписувано? Та ще й де ті книги? – скалить зуби який-небудь парубок. І лихо! Так і визвіриться баба:
– А що ти, навісний, думав? Хіба ж воно просте діло бабувать, та шептать, та зілля збирать? Отож недурно сказано, що "цар Давид землю кропив, а Оврам орав, а Семен Зілот сіяв, а богородиця рвала, нам на поміч давала". Усе на все призиваємо ім’я боже, і святої П’ятінки, і Єгора, і Орини, і Марини – та хіба мало отих святих угодників і помошників? А то ще й слова такі єсть, що тайну силу мають. От, здається, невелика річ штани, а як нападуть худобу перелоги – то чим вибавиш? Зміряй, прикажи, що треба, то й знімеш зараз.
– Та це правда! бо я сам бачив, як одна баба знімала перелоги.
– То-то, правда! А ти, навісний, глузуєш. Або, здається, як-то важко зробить, щоб сама найкраща дівчина полюбила самого невірнячого хлопця. Е! А ми вміємо!
– Скажіть, скажіть, бабусю! – пристає хлопець, а дівчата вже й почервоніли:
– Не кажіть, бабусечко, рідненька, а то біда нам буде, як Терешко котру з нас приворожить.
Сміються усі, і баба сміється-радіє.
– Не бійтеся, мої голуб’яточки, не скажу цьому дурневі, а тільки не смійтеся з баби.
Оце сидить баба дома, виглядає у віконце, наче та сова, – ніхто не кличе. Нічого робить, збирається вже баба сама до "унуків у гості". Прийде до двору, заговоре собак, візьметься за одвірок, щось прикаже, та вже тільки тоді ввійде у хату. Зараз помолилась, похрестилась, на всі боки поклонилась. "Будьте здорові з п’ятницею святою", або там "з середою".
– А що це ти, донько, робиш?
– А що, бабо? Бачте, сорочки лагодю.
– Ох ти, доню, доню! Молоде ще ти, нерозумне! Хіба ж то сьогодні можна шить або краять?
– Чом?
– От тобі й чом! Гай-гай! Та ти, бачу, й не знаєш, яка це в нас п’ятниця. Гріх тобі буде!
– Яка п’ятниця? Здається, сьома чи шоста.
– Ге! тим же в тебе, дочко, й не до ладу, що не знаєш п’ятниць.
І почне баба розказувать, що за кожну п’ятницю буде на тім світі, і вже непремінно й святе писання приплете.
– Що, – каже, – воно інше – необразоване поніма у тих писаніях? йому все єдино, що п’ятниця, що вівторок, що вех, що переступень, що пристріт, що соняшниці – нічого не розбирає.
І вже всі поважають бабу: де хату підіймають на сохи – вже баба й там; де худоба нездужає – і там баба; де кого перелякано, вже баба тому на голову миску ставить та віск виливає, а сама шепче-шепче та позіхає так, що трохи щелепи не зверне, та все: "А тут тобі не стояти, жовтої кості не ламати, червоної крові не пити, білого тіла не сушити", або: "Іди собі на очерета та на болота, де кури не співають, де собаки не брешуть…" або: "Ізбави нас од лукавого святого божого, амінь".
І чого тільки не наплете баба! І ножем тим, що паску різала, зміряє, і на ліву сторону сплюне. А то як ідуть сусіди куди далеко, то вже на кого кинуть хату, кого просить, щоб постеріг хати, як не бабу? Вона прийде, випроводить хазяїна, замкне і захрестить вікна й двері, сяде на припічку або серед полу з куделицею або з пір’ячком. І дітвора – боже мій! Як ті бджоли коло матки, пообсідають бабу та вже й дивляться їй у вічі – то вже казки дожидають. Зразу баба мовчить та все приглядається, як яка дитина пір’їнку оскубла або чи добре горить світло, відкіль вітрець дме. От як уже всі добре усядуться та пристануть пильно до баби, то вона всміхнеться та чорним оком так і позирне по всій хаті.
– Ну, бабусю, серце, ну, кажіть вже казочку, голубочко, зозулечко!
– Ото які!
Та й заведе якої-небудь такої чудної казки, то діти аж боки рвуть регочуться або пообмирають і пір’я з рук повипускають з переляку. Набридне казки плести, то баба і приказку таку втне, що діти аж лягають, хоч про те, як сусідки балакали: "Сестрий вечір добричко, чи не телятили мого бачатка", хоч "Панас та Улас, та той парубок, що в вас та у нас, що він нашому сватові Яким", хоч як "дід покраяв заступом свитку та пришив до подушки відлогу, та з того вийшли чудесні шаровари". І чого не наверзе баба! Діти все дивуються.
– І де ви, бабо, видрали таких казок та приказок?
– "Е, голуб’яточки! Голова, як торба; що знайдеш, то й покладеш.
Ну а вже як почне баба про відьом, та про гроші заговорені розказувати, то діти наче потатаріють: сидять та слухають. Каганець горить, моргає, вітер у комині так і виє, як голодна собака; кішка добирається до хліба на покуті – куди тобі! Ніхто нічого не бачить і не чує. І баба сама, як той соловейко, заслухалась своєї казки, аж очі заплющила. Не дай же, боже, вітрові грюкнуть у двері або в стіну чим-небудь, або собаці шкрябнуть у двері – то-то ляку! Тільки баба одна нічого й не боїться, – бо вона ж від цього зна.
– Не бійтеся, діточки, ось я його прожену, що воно там таке.
Іде баба, "оченаша" прочитає, пошепче, сплюне, тоді тільки двері одчиняє, піде, обійде увесь двір, ще подивиться, які примітки на небі: чи ясні зірки – то то вже на мороз; чи моргають – то на вітер; чи з вухами місяць – то вже на люту зиму; чи ясна чумацька дорога, чи де змій огневий пролетить – усе примітить. Та то як ввійде в хату, то все дітям і розкаже.
– І як ви, бабо, все знаєте й нічого не боїтесь?
– Е, дітки! Я від усього знаю: і від звіря, і від злодія, і від грому й переляку. Та ще ось, бачте, в мене яка ладанка: там усередині зашитий святий лист. Це мені один чернець дав. Там усе прописано: і сон пресвятої богородиці, і наука господня, – так оце дуже помагає від усього, а найбільш спасає од наглої смерті. Так чого ж я боятимусь?
І дивуються діти, і ладанку цілують, і здається їм баба за якусь неприступну скелю, що ніхто нічого їй не вдіє. А оце як підуть "святі вечера" (до Вознесіння), та все бабство повилазить з хат на вулицю, бо то вже гріх тоді робить, лаятись теж не годиться, а жінкам без роботи та без лайки вже й не терпиться. Отоді баба чисто клад, вже так за нею й посилають. А баба й рада: як почне розказувать, так тільки вуха держи! І де в неї береться? Бог її знає, чи вона правду каже, чи, може, й підбріха потрошку, а тільки все так гарно та до ладу, що довіку слухав би.
Як старим жінкам, то од писання, та про той світ, та про страшне судовище, та про усякі заговори од усякої причини і на людях, і на худобі. А молодицям уже так не того хочеться: тим вона приказки тулить та всякі теревені про дурних чоловіків та про цікавих жінок, а ті аж боки рвуть. Ідуть дівчата вулицею співаючи, потомляться та й підійдуть до бабинця, а баба до них: