Хотілося спати, і хлопці глянули один на одного з німим запитанням — чи не піти і їм додому. Навряд чи негідник прийде зараз. Очевидно, він робить це ранком. Справді, як воші не додумалися раніше? Негідник встає разом з батьком, бруднить стіну і потім знову лягає спати.
Сергій хотів був поділитися своєю думкою з товаришем, але тільки розкрив рота, як унизу забряжчали ключі і клацнув замок. Сергій глянув униз і побачив, що квартира номер сорок відчинена, а її господар, старий інженер заводу Аркадій Леонардович, відмикає скриньку для листів. Інженер витяг із скриньки газету, потім зробив крок ліворуч, уважно озирнувся навколо і швидко написав на стіні синьою крейдою: "Надійка дурепа тринадцятого розряду". Потім ще раз озирнувся, замкнув скриньку і зник у себе в квартирі.
Хлопці скам'яніли від несподіванки і мовчки дивились один на одного.
— Чому він злий на Надійну? — прошепотів Петро.
Сергій мовчав, щось напружено думаючи.
— Злий на Надійну? — перепитав він.— А мені здається, тут щось інше...
— Справді? — блиснув очима Петро.— Я розумію! Цей напис — умовний знак. Ти так думаєш?
Сергій кивнув головою.
Сон як рукою зняло. Хлопці, вражені баченим, а ще більше догадкою, що виникла у обох, стояли з широко розкритими очима, і на обличчях у них можна було прочитати і розгубленість, і тривожну цікавість.
— Що ж тепер робити? — сказали хлопці і знову замовкли.
— Давай простежимо і спіймаємо того, хто прийде читати цей напис,— через хвилину запропонував Петро.
— А як ти взнаєш, хто прийде читати? Людина пройшла сходами, але звідки ти знатимеш, що вона прийшла сюди тільки для того, щоб прочитати напис?
— Він працює в конструкторському бюро,— кивнув Петро на квартиру інженера,— може, вів повідомляє, що завтра передасть креслення якоїсь секретної машини?
— Мерзотник! — з притиском промовив Сергій і додав:— Що ж робити?
Хлопці довго думали і нарешті вирішили піти і заявити в міліцію. Вони потихеньку вийшли надвір і пішли порожніми вулицями міста. Невдовзі вони сиділи в кабінеті, і військовий у формі майора, якого викликав черговий міліції, уважно слухав їхню розповідь. Коли хлопці закінчили, він поставив кілька питань.
— Чи не пам'ятаєте, які були попередні написи? Завжди було написано тринадцятий розряд чи бувало й інакше?
— Ні,— відповів Петро,— розряди бували різні. Я пам'ятаю навіть двадцять третій розряд.
— А вище двадцять четвертого розряду бували?
— Ні, вище не було.
— А ім'я лише Надійчине, чи бували й інші імена?
— Разів зо два, пам'ятаю, читав: "Сенька дурень двадцять першого розряду".
— Так,— задумливо промовив майор.— А перший, другий або третій розряди згадувались?
Хлопці не пам'ятали, щоб Надійку називали дурепою нижче одинадцятого розряду.
— А Сеньку називали дурнем нижче вісімнадцятого розряду? — спитав майор.
— По-моєму, нижче вісімнадцятого не бувало.— Петро подумав і додав: — Ні, і вісімнадцятого не бувало. Нижче двадцятого не бувало. Та про Сеньку взагалі рідко писалося.
Майор, думаючи про щось своє, покивав головою і сказав:
— Ну, добре. Дякую вам за ваші турботи. Ви, напевне, схочете нам ще допомогти?
— Звичайно! — зраділи хлопці.
Майор усміхнувся.
— Я так і знав, тому хочу вас попередити, що найкраща допомога з вашого боку буде в тому, щоб ви нам не заважали.
— Зрозуміло,— повісили носи хлопці.
— І не подумайте самі стежити за інженером,— наче вгадуючи намір піонерів, попередив майор,— бо ви можете налякати злочинця, і тоді нам важче буде його викрити. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— ще сумніше відповіли хлопці.
— От і чудово! — усміхнувся майор.— Я знаю, що піонери вміють тримати слово. А я, коли інженер справді злочинець, розповім вам про те, як ми його ловили. Добре?
— Добре,— трохи повеселіли хлопці.
— А тепер на добраніч! — промовив майор.— Глядіть тільки не стирайте напису на стіні.
Було вже три години ночі, коли друзі повернулися додому. Кожен з них щось промимрив своїй матері про стінну газету, і все закінчилось благополучно.
Ранком Сергіїв батько кинувся дзвонити по телефону, але виявилося, що апарат не дає гудків. Тоді батько пішов до сусідів, щоб подзвонити на АТС і викликати монтера, але побачив, що на площадці біля квартири номер сорок монтери вже колупали стіну, шукаючи пошкодження телефонного кабеля. Сергій, Ідучи в школу, не звернув на них уваги і тільки подивився, чи не стерто написа на стіні. Ні, напис був цілий.
Повертаючись із школи, він знову побачив монтерів, дуже сердитих, бо вони, розколупавши півстіни, ніяк не могли знайти, де саме пошкоджено кабель. Кербуд стояв біля них і лаявся, що вони засмітили сходи, а ті пропонували кербудові самому знайти пошкодження, коли він такий розумний. Тільки о дванадцятій ночі вони закінчили роботу і попросили у Сергієвої матері віника, щоб замести набиту цеглу і штукатурку.
Наступний день була неділя. Напис на стіні хтось зітер, і більше він уже не з'являвся.
Рада піонерської дружини перестала цікавитися цим питанням, оскільки ніхто не порушував постанови. Але Сергій і Петро з турботою спостерігали, що інженер із сорокової квартири ходить, як і раніше, на завод і ввечері спокійно повертається додому.
— Значить, він не шпигун...— розчаровано сказав Петро.
— Напис на стіні — це не доказ шпигунства,— відповів Сергій, який, видно, немало думав над цим.— Треба спочатку довести, що він зробив злочин, а потім уже арештовувати. Ну, що ж!.. Відмовились від нашої допомоги, а без нас нічого й не вийшло...— і він глибоко зітхнув.
Але через місяць чи півтора після нічної пригоди Сергій, ідучи ранком до школи, побачив на дверях квартири номер сорок велику сургучну печатку, а коли повернувся з уроків, почув, що інженера, який жив у квартирі сам, арештовано, і тому квартира запечатана. Всі в дворі дивувалися, що такий скромний, неп'ющий, ввічливий чоловік, виявилося, був небезпечною людиною. Але Сергій і Петро знали, в чому справа, і тільки всміхалися один до одного.
Минуло ще місяців зо два, і на збори піонерської дружини несподівано прийшов знайомий хлопцям майор і передав Сергієві і Петрові подяку за допомогу у викритті шпигунської зграї.
— Шпигуни,— сказав майор,— знайшли дуже зручний спосіб зв'язку — писати про годину і місце зустрічі на стінах. Останній напис "Надійка дурепа тринадцятого розряду" означав: "Надійка" — неділя, "тринадцятий розряд" — одночасно і тринадцята година і тринадцятий магазин. Словом, напис сповіщав: "Зустріч у неділю в магазині номер тринадцять о тринадцятій годині". Оскільки інженер у будні бував зайнятий, він призначав побачення переважно на неділю, ось чому найбільше образ припадало бідолашній Надійці. Бачите, товариші, шпигуни скористалися з того, що ви пишете на стінах, тобто з вашої некультурності, з вашої невихованості. Цікаво, між іншим, виходить: коли ми робимо щось погане, то воно завжди йде на користь нашим ворогам.