Схопила ліхтар із свічкою, нагло зірвалася й потягла його за собою крізь дверцята в алькові. Темні, круті сходи спадали вдолину. Вдарило сопухом гнилі й плісні. Сербулат добре знав миляновицький замок, але ніколи не сподівався, що з княгининої світлиці є сходи до льохів. Було темно й моторошно, їхні тіні скакали по рапа-вих1 камінних мурах. Щурі шугали під ногами. Кажан метнувся під склепінням і торкнув крилом Сербулатову голову.
— Цих сходів ніхто не знає, — промовила княгиня, — тільки я та майстер Чурко. Але його вже нема...
І всміхнулася загадково.
— Дивись, вашмость, не зрадь мене...
Сходи вперлися в муровану цямрину клітки. Крізь масійське заґратоване віконечко проривався вітер. На долівці лежало залізне кільце.
— Поможи мені, вашмость, — попросила княгиня. — А як відкриємо, посвіти.
— А що там? — лячно глянув на неї Сербулат.
— Побачиш.
Узялися за кільце й шарпнули його. Квадратова плита посунулася і стала сторчма. Чорною прірвою й сопухом ударила в них яма.
— Світи, але не лякай їх! — прошепотіла Курбська і клякнула над отвором, шарудячи шатами.
1 Рапавий — пошерхлий, жорсткий.
Сербулат спустив руку із світлом, але в ту саму мить скрикнув і відсахнувся блідий, мов смерть. Те, що побачив там, було жахливе.
В глибині чорної продовчастої ями кублами кишіли гади і гадючки. Княгиня тихо свиснула, й вони заворушилися на її свист. Кілька їх кадовбів1 витягнули до неї маленькі головки з сонними очицями й засичали. Сичання те пройняло московитина жахом. Переповзаючи одна через другу, звиваючися, кублячись, змії пнялися до отвору, огидливі, потворуваті, страшні.
— Вони сердиті, бо голодні, — промовила княгиня, милуючися видовищем.
Сербулат шарпнув кільце і привалив плиту. Рука його з ліхтарем затряслася, волосся на голові стало сторчма. Княгиня хрипко зареготалася, моторошно відгукнувся її регіт в мурованій кліті.
"Відьма", — подумав удруге Сербулат і кинувся по сходах нагору. Княгиня, підійнявши сукню рукою, йшла за ним, все ще стиха посміхаючись.
Сербулат і в світлиці ще не міг заспокоїтися. Тремтів усім тілом, упавши на стілець.
— Бачив есьм, княгине, багато, — промовив. — Під Великими Лугами, під Вольмаром сам-один на десятьох ішов, перебув єсьм тортури царські з рук Малюти Скуратова, рвали мені тіло кліщами і палили вогнем, але того страху не зазнав, що сьогодні...
— Не заздрісна єсьм, — мовила княгиня, — тому, хто туди, в мою яму, попаде. Одначе хотіла б бачити, як князь Андрей зо зміями буде цілуватися.
Зареготалася хижо, аж Сербулатові піт виступив рясними краплями на чолі. Знав княгинину жорстоку вдачу, але такого не сподівався. Бракувало йому повітря в цім покої, напоєнім амброю. Здавалося йому, що в шкарлаті її шат і фалдах2 постелі кубляться змії. Шарпнув комір і, схопивши жбан із вином, що стояв на столі, перехилив його душком.
— Ваша милосте! — промовив глухо і слова рвалися йому з горла розжеврілими клаптями. — Заклинаю тебе іменем Господнім, яко же милую Його, Творця, добрість. — Занехай чорного замислу свого, бо чортові воно любе, а не Богові. Тайну мати добре є, але гріху на свою душу, ще й гріху тяжкого, боюся брати, княгине...
— Така твоя вірність, псе? — прошепотіла Олшанська-Курб-ська, й очі її засвітилися злими вогнями. Бліді пальці в сиґнетах' і перстенях здавили один одного в безсилому гніві.
1 Кадовби —тут: тулуби.
2 Фалда — складка.
Сербулат важко зітхнув. На худому обличчі його забігали чорні тіні, жили на вилицях найнялися, як сині шнури. Він ловив руки княгині, щоб їх цілувати, але вона виривала їх погірдливо, не дивлячися на нього.
— Ваша милосте, пробуй моєївірности, як волиш! Скажи повести рать на Турчина, на Московію, на Річпосполиту, — поведу. Скажи: сконай, псе, — і я здохну в ногах твоїх. Ані вогню, ні води не боюся, але гріха чортівського жахаюся, бо душа моя, і так смердяча, після того віки вічні в ґеєнні каратися буде.
Курбська ворухнула плечима, їй гидко було дивитися на Сербу-лата, який плазував коло неї, а не міг відважитися зяяти руку на пана свого.
— Добре кажуть, — посміхнулась вона, — що москвитянин песю душу має. Рабом родився, рабом і здохнеш, вашмосць-бояри-не, не пересидиш холопської натури. Я думала — сокола собі знайшла, а бачу, що плішку2 придбала нікчемну. Марне серце твоє блисне і згасне вмить. Не любиш, а скиглиш, не ненавидиш, а хлипаєш, не прагнеш, а сокотиш, не бунтуєшся, а плачеш... Зайча ти полохливе...
І відсахнувшися від нього з гиддю, не глянувши навіть, вийшла з кімнати.
Іван Сербулат дочовгався до стола, вицідив рештки вина, підпер голову руками і важко задумався.
Княгиня швидко йшла замковими світлицями. Ніодна з них не сяла пишним одягом, скрізь стояли дубові прості столи, звичайні мисники та скрині, тільки стіни, збиті з соснових колод, скрашала князева зброя. Крізь маленькі вікна просвічував місяць і грав на шоломах, на панцирях, на аркебузах і піщалях, на рогатинах і шаблях. Хода її лунала в тиші кімнат.
1 Сигнет (лат.) — перстень з каменем і гербом та ініціалами, що служить за печатку.
2 Плішка — вугор.
Замок спав. Ґанком княгиня вийшла на городню при мурі. На далеких півланках перекликувалися вартові: варт-у-у-й! Десь вили пси і кричав пугач. Темною стіною наступав звідусіль на замок ліс. Було зимно. Провесна тільки стрічалася з весною. Білий туман уставав над трясовинням і багнищами, і якісь вогники блукали серед нього. Смарагдовий місяць простелив тремтливі довгі смуги на мурі, на луках і на лісах. І здавалося княгині, що вона з місяцем пливе, рине, сповивається в туман, здіймається понад мокляки1 і верхів'я сосон, бачить усе, що діється на землі: як порскає і дметься ропавка2, як пружить кігті кіт і вигинає чорну спину, світячи зеленими очима, як пугач здіймає кошматі крила до лету і полошить кажанів, як скиглять блудні вогні на манівцях, на трясовинні, як спалахує на купі огневиця3, як цілі зграї якихось почварних химер і змор4 летять у срібну, таємничу ніч, шепочуть їй, і ваблять до себе, і непокоять, і кличуть тьмяно, жагуче, немов хотять розпанахати її тремке живе серце, забрати її наге, розпалене тіло на якісь небувалі розкоші, немов визволяють його і тягнуть за собою в дикі мандри...