— Це не я вбив,— прошептав Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.
— Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше,— суворо і переконано прошептав Порфирій.
Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин з десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Йетрович сидів смирно і чекав. Раптом Раскольников презирливо подивився на нього.
— Знову ви за старе, Порфирію Петровичу! Все за ті самі ваші прийоми: як ото вам не набридне, справді?
— Е, годі, що мені тепер прийоми! Інша б річ, коли б тут були свідки; а то ж ми сам на сам шепчемо. Самі бачите, я не для того до вас прийшов, щоб гнати й ловити вас, мов зайця. Признаєтесь чи ні — зараз мені все одно. Для себе ж я й без вас переконаний.
— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников.— Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?
— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув´язнити вас так прямо мені невигідно.
— Як це невигідно! Коли ви переконані, то ви повинні...
— Ет, що ж, що я переконаний? Адже все це поки що самі тільки мої гадки. Та й що ж я вас на спочинок, чи що, туди посаджу? Самі знаєте, якщо проситесь. Приведу я, наприклад, викривати вас отого дурного міщанина, і ви йому скажете: "Ти п´яний, чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе просто за п´яного і вважав, та ти й був п´яний",— ну, що я вам тоді на це скажу, тим більше, що ваше ж правдоподібніше, ніж його, бо в його свідченні сама лиш психологія,— яка його пиці навіть і не личить, а ви ж у самісіньку точку влучаєте, бо п´є негідник день і ніч, це ж усі знають. Та й сам я казав вам одверто вже не раз, що психологія ця на два кінці і що другий кінець довший буде, та й багато правдоподібніший, а крім цього, проти вас у мене поки що і немає нічого. І хоч я вас все— таки посаджу і навіть сам-от я прийшов (зовсім не так, як це у людей робиться) вас про все попередити, а все-таки прямо вам скажу (теж не так, як у людей робиться), що мені це буде невигідно. Ну, а по-друге, я того до вас прийшов...
— Еге ж, по-друге? (Раскольников усе ще задихався).
— Того, що, як я вже і сказав, коли ввійшов, визнаю себе зобов´язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше, що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — принесіть повинну самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?
Раскольников якийсь час думав.
— Слухайте-но, Порфирію Петровичу, ви ж говорите: сама лиш психологія, а тимчасом заїхали в математику. А що, коли ви і тепер поми ляєтесь?
— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!
— Яку рисочку?
— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув´язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я виключно це тільки для вас. їй-богу, краще буде, Родіоне Романовичу!
Раскольников злісно усміхнувся.
— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені приносити вам повинну, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?
— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може, і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як-то яка вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший вже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так там" підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. Всю цю психологію ми зовсім відкинемо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що злочин ваш матиме вигляд чогось подібного до затьмарення, бо по совісті, це ж затьмарення і було. Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.
Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна.
— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія.— Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!
— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій,— оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.
Раскольников сумно і виразисте подивився на нього.
— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій,— багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!
— Чого попереду багато буде?
— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете. Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...
— Знижка буде...— засміявся Раскольников.
— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте,— бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись принести повинну.
— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.
— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригіналь— но вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий вже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягі/и, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів,— якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й має рацію, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується,— а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь,— прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за орацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б вчинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. [...]