У дверях збилось кілька цікавих. Дехто з них хотів увійти. Все описане сталося в якусь мить.
— Геть, рано ще! Почекай, поки покличуть!.. Нащо його передчасно привели? — бурмотів надзвичайно роздосадуваний, мовби спантеличений Порфирій Петрович. Але Миколай раптом став на коліна.
— Чого тобі? — крикнув Порфирій здивовано.
— Винен! Мій гріх! Я вбивця! — раптом проказав Миколай, трохи мовби задихано, але досить голосно.
Якийсь час тривала мовчанка, всі наче остовпіли; навіть конвойний відсахнувся і вже не підходив до Миколая, а позадкував машинально до дверей і став там нерухомо.
— Що таке? — скрикнув Порфирій Петрович, виходячи з раптового заціпеніння.
— Я... убивця...— повторив Миколай, помовчавши трохи.
— Як... ти... Як... Кого ти вбив? Порфирій Петрович, видимо, розгубився. Миколай знову помовчав трохи.
— Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я... вбив... сокирою. Затьмарення найшло...— додав він раптом і знову замовк. Він усе не підводився з колін.
Порфирій Петрович якусь мить стояв, мовби роздумуючи, потім враз отямився і замахав руками на непроханих свідків. Ті вмить подалися назад, і двері зачинились. Потім він глянув на Раскольникова, який стояв у кутку, дико дивлячись на Миколая, рушив був до нього, але одразу ж спинився, глянув знову на нього, перевів погляд на Миколая, потім знову на Раскольникова, далі ще раз на Миколая і раптом, наче вжалений якоюсь думкою, знову напустився на Миколая.
— Ти мені чого з своїм затьмаренням наперед вириваєшся? — крикнув він на нього майже із злістю.— Я тебе ще не питав: находило що на тебе чи ні... кажи: ти вбив?
— Я вбивця... признаюся...— відповів Миколай.
— Е-ех! Чим ти вбив?
— Сокирою. Припас.
— Ач, квапиться! Сам?
Миколай не зрозумів запитання.
— Сам убив?
— Сам. А Митька не винен і до всього того не причетний.
— Та не поспішай ти з Митькою твоїм! Е-ех!.. Як же ти, ну, як же ти з сходів тоді збіг? Адже двірники вас обох зустріли?
— Це я тоді... щоб очі відвести... біг з Митькою,— поквапливо, наче заздалегідь приготувався, відповів Миколай.
— Ну, так воно і є! — злісно крикнув Порфирій,— не свої слова говорить! — пробурмотів він, мовби сам до себе. І раптом погляд його знову впав на Раскольникова.
Він так захопився з Миколаем, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам´ятався, навіть схвилювався.
— Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте,— кинувся він до нього,— так же не можна; прошу вас... вам тут нема чого... я й сам... бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..
І, взявши його за руку, він показав йому на двері.
— Ви, здається, цього не сподівались? — промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.
— Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!
— Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.
— І я трушуся; не сподівався ж!
Вони вже стояли на дверях. Порфирій нетерпляче чекав, щоб Раскольников пішов.
— А сюрпризик отой так і не покажете? — промовив раптом Раскольников.
— Говорить, а в самого он ще зубки в роті один об одний клацають, хе-хе! Іронічна ви людина! Ну, то до побачення.
— По-моєму, то прощайте!
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — пробурмотів Порфирій з якоюсь кривою посмішкою.
Проходячи через канцелярію, Раскольников помітив, що багато хто на нього пильно подивився. В прихожій, у натовпі, він встиг розглядіти обох двірників з того будинку, яких він тоді вночі кликав з собою до квартального. Вони стояли і чогось чекали. Та тільки він вийшов на сходи, аж раптом знову почув за собою голос Порфирія Петровича. Обернувшись, він побачив, що той, засапавшись, доганяв його.
— Одне слівце, Родіоне Романовичу; там відносно всього цього іншого як Бог дасть, а все-таки за формою дещо доведеться спитати... Отже, ми ще побачимось, отак!
І Порфирій спинився перед ним з посмішкою.
— Отак! — проказав він ще раз.
Здавалося, що йому ще щось хотілося сказати, та якось не вимовлялося.
— А ви мене, Порфирію Петровичу, вибачте відносно того, що сталося оце... я погарячився,— почав було Раскольников, який уже зовсім підбадьорився, аж до непереборного бажання похизуватись.
— Нічого, нічого,— майже радісно підхопив Порфирій.— Та я й сам... Уїдливий характер у мене, каюсь, каюсь! Та от ми зустрінемось. Якщо Бог дасть, то й скоро, скоро зустрінемось!
— І остаточно пізнаєм один одного? — підхопив Раскольников.
— І остаточно пізнаєм один одного,— підтримав Порфирій Петрович і, примружившись, дуже серйозно подивився на нього.— А тепер на іменини?
— На Похорон.
— Чи то пак, на похорон! Здоров´я ж своє бережіть, здоров´я...
— А я вже й не знаю, чого вам побажати з свого боку! — сказав Раскольников, вже спускаючись сходами, але раптом знову обернувшись до Порфирія,— побажав би більших успіхів, але ж бачите, яка ваша посада кумедна! [...]
Раскольников пішов просто додому. Він був такий спантеличений, що, прийшовши додому і кинувшись на диван, з чверть години тільки відпочивав і намагався хоч трохи зібратися з думками. Про Миколая він і не брався міркувати: він відчував, що вражений; що в признанні Миколая є щось непоясненне, дивне, чого йому не збагнути нізащо. [...]
Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі. Він задрижав і одскочив назад. Двері відчинялися повільно й тихо, і раптом перед ним з´явився — вчорашній незнайомець з-під землі.
Незнайомий спинився коло порога, подивився мовчки на Раскольникова і ступив у кімнату. Він був такий же, як і вчора, така ж фігура, так само одягнений, але в обличчі і погляді його сталася велика зміна: він дивився тепер якось зажурено і, постоявши трохи, глибоко зітхнув. Не вистачало тільки, щоб він підніс при цьому долоню "до щоки, а голову схилив набік, щоб уже зовсім скидатись на бабу.
— Чого вам? — спитав помертвілий Раскольников. Незнайомий помовчав і зненацька низько, мало не до землі, вклонився йому. Принаймні доторкнувся до підлоги пальцем правої руки.
— Що таке? — скрикнув Раскольников.
— Винен,— тихо промовив незнайомий.
— В чому?
— У злобних думках.
Вони дивились один на одного.