— Цю Лизавету торговку ви знали?
— Еге ж... А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.
— Катерина Іванівна в сухотах, в лютих; вона незабаром помре,— сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.
— Ой, ні, ні, ні! — І Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні.
— Та це ж краще, коли помре.
— Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! — злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.
— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?
— Ой, і не знаю вже!..— скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато раз у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.
— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.
— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.
— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою,— не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...
— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.
Раскольников підвівся і почав ходити по кімнаті. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.
— А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? — спитав він, раптом зупиняючись перед нею.
— Ні,— прошептала Соня.
— Певна річ, ні! А пробували? — додав він мало не з насмішкою.
— Пробувала.
— І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!
І знову він заходив по кімнаті. Минув ще якийсь час.
— Не щодня ж дістаєте?
Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.
— Ні,— прошептала вона з тяжким зусиллям.
— З Поленькою, певно, те ж саме буде,— сказав він зненацька.
— Ні, ні! Не може бути, ні! — мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили.— Бог, Бог такого жаху не допустить!..
— А як інші — то допускає ж.
— Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!..— говорила вона, не тямлячись.
— Та може, Бога того зовсім і немає,— з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.
Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.
Минуло хвилин п´ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня хитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.
— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце. Він одразу ж підвівся.
— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився,— якось дико промовив він і одійшов до вікна.— Слухай,— додав він, повернувшись до неї за якусь мить,— я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.
— Ой, що це ви їм сказали! І при ній? — злякано скрикнула Соня,— сидіти зі мною! Честь! Та я ж... безчесна... Ой, що це ви сказали!
— Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так,— додав він майже з якимсь піднесенням,— а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті,— промовив він, майже несамовито,— як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!
— А з ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.
Він усе прочитав в одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато раз і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила. Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішимість її покінчити одразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.
А проте йому знов-таки було ясно, що Соня з своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Все-таки йому було незрозуміло: чому вона так уже довго могла лишатись в такому стані і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він зрозумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...
"їй три дороги,— думав він: — кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам´янить серце". Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.