Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, з слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини.
Він ні про що не думав. Так, були якісь думки або обривки думок, якісь видіння, без порядку й зв´язку,— обличчя людей, яких він бачив ще в дитинстві або зустрічав де-небудь лише раз, і про яких він ніколи б і не згадав; дзвіниця В-ї церкви; більярд в одному трактирі і якийсь офіцер коло більярда, запах сигар в якійсь підвальній тютюновій крамничці, пивниця, чорні сходи, зовсім темні, геть залиті помиями і закидані яєчною шкаралупою, а звідкись долинає святкове гудіння дзвонів... Предмети змінювалися й крутились, мов вихор. Деякі його навіть тішили, і він чіплявся за них, але вони згасали, і взагалі щось душило його всередині, але не дуже. Іноді навіть ставало добре. Легкий озноб не проходив, і це теж було майже приємно відчувати.
До нього долинули кваплива хода Разуміхіна і голос його; він заплющив очі і удав, що спить. Разуміхін відчинив двері і якийсь час стояв на порозі, мовби вагаючись. Потім тихо ступив у кімнату і обережно підійшов до дивана. Почувся шепіт Насті:
— Не займай; хай виспиться; потім їстиме.
— І справді, — відповів Разуміхін.
Обоє, обережно ступаючи, вийшли і причинили двері. Минуло ще з півгодини. Раскольников розплющив очі і ліг знову навзнак, заклавши руки за голову...
"Хто він? Хто цей чоловік, що з´явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить з підпілля? І як міг він бачити,— хіба це можливо?.. Гм..— думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись,— а футляр, який знайшов Миколай за дверима; а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся — от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо?"
І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.
Я це повинен був знати,— думав він з гіркою усмішкою,— і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та я ж заздалегідь і знав!.." — прошепотів він у роз. пачі.
Часом він завмирав від якої-небудь думки.
"Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забував армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають,— отже, і все дозволяється. Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!"
Несподівана думка раптом майже розсмішила його:
"Наполеон, піраміди, Ватерлоо,— і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком,— ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: "чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до "бабиська"! Ех, паскудство!.."
Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.
"Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе,— стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про "загальне щастя" турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись "загального щастя". Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні "загального щастя". "Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця". Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого,— додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний.— Так, я справді воша,— продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею,— і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету,— ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша,— він аж заскреготав зубами,— бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб´ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію "пророка", з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, "тремтяче" створіння! Правий, правий "пророк", коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!"
Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.
Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам´ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я,— додав він, з трудом оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його.— О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!.."