— Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді...
— Самі починають карати?
— Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.
— Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і бла— гонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що, якісь?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне "усувати всі перешкоди", як ви вельми вдало висловились, то тут уже...
— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше ніж попереднє.
— Дякую...
— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто "звичайних" людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, "руйнівниками" і лізти в "нове слово", і це цілком щиро. Разом з тим, дійсно ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, як на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають,— виходить красиво і повчально, одно слово, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.
— Ну, принаймні, хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих "незвичайних"? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?
— О, не турбуйтесь і щодо цього,— тим же тоном вів далі Раскольников.— Взагалі людей з свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже вірно і точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, кінець кінцем, внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою, з ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одно слово, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно існує і повинен існувати; тут не може бути місця для випадковості.
— Та що ви обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін.— Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?
Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав´язлива, дратівлива і нечемна в´їдливість Порфирія.
— Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але гт,о справді оригінальне в усьому цьому,— і справді належить лише тобі, що викликає в Мені жах,— це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний...
— Цілком справедливо, страшніше,— озвався Порфирій.
— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.
— В статті всього цього немає, там тільки натяки,— промовив Раскольников.
— Так, так,— не сиділося Порфирію,— мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет...— майбутній, звичайно,— та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?
Замьотов зненацька пирхнув з свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.
— Я мушу погодитись,— спокійно відповів він,— що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.
— От бачите. Ну, то як же?
— А отак же,— усміхнувся Раскольников,— не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами,— чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..
— Ну, а якщо розшукаємо?
— Туди йому й дорога.
— А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?
— Та яке вам до нього діло?
— Та так уже, з гуманності.
— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку,— це і кара йому,— крім каторги.
— Ну, а тим, справді геніальним,— нахмурившись, спитав Разуміхін,— отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?