— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін,— ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п´ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п´ять так і відвалив!
— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився... Он пан Замьотов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка,— звернувся він з тремтячими губами до Порфирія,— що мивас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?
— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати... і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати...
— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.
— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом... істотнішого чогось, перед чаєм?
— Ну тебе!
Порфирій Петрович вийшов розпорядитися відносно чаю.
Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратованийу[...]
Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.
— У мене, брат, від учорашнього твого голова... Та й весь я якось розклеївся,— почав він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.
— А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?
— Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з´їхали.
— Уяви, Родю, на що вчора з´їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!
— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання,— байдуже відповів Раскольников.
— Питання було не так сформульоване,— зауважив Порфирій.
— Не зовсім так, це правда,— одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди.— Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я з шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається,— і край!..
— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він, видимо, пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.
— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разуміхін,— не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що "середовище заїло", і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим, шляхом до кінця, само собою перетворюється, врешті-решт, в нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, раніше від усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: "неподобства самі в ній та дурощі" — і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна,— зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! [...]
— Подумайте,— обернувся Порфирій до Раскольникова,— отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим,— можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: "середовище" багато що в злочині важить; це я тобі доведу.
— І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку,— середовище, чи як, його на те спонукало?
— А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище,— з дивною серйозністю відповів Порфирій,— злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна "середовищем" пояснити. [...]
— Знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер,— а втім, і завжди цікавила мене,— одна ваша статейка. "Про злочин"... чи як там у вас, забув назву, не пам´ятаю. Два місяці тому мав приємність в "Періодичному слові" прочитати.
— Моя стаття? В "Періодичному слові"? — з подивом спитав Раскольников,— я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету "Щотижневе слово", а не в "Періодичне".
— А потрапила в "Періодичне".
— Та "Щотижневе слово" перестало´ж існувати, тому тоді й не надрукували...
— Це правда; але, перестаючи існувати, "Щотижневе слово" об´єдналась з "Періодичним словом", тому і статейка ваша два місяці тому з´явилася в "Періодичному слові". А ви й не знали?
Раскольников справді нічого не знав.
— Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, ще таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.
— Браво, Родька! І я теж не знав! — вигукнув Разуміхін.— Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю. Оце так штука! І не скаже!
— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.
— А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.
— Я розглядав, пам´ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.
— Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одно слово, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.
Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.