— Господи! До непритомності довела,— скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Ні, ні... дурниця... нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів... Далися вам ці непритомності!.. Гм! так... що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він... цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?
— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича,— сказала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перше ніж розгорнути, раптом якось з подивом глянув на Дунечку.
— Чудно,— проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою,— та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!
Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.
Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно і уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого. [...]
— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна,— поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.
— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні,— сказала Дунечка,— прийдеш?
— Прийду.
— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна.— Мамо, я їх теж запрошую.
— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили,— додала Пульхерія Олександрівна,— так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити... Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!
IV
В цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко озираючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з Подивом і цікавістю. Раскольников першу мить не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам´яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималас" вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.
— А... це ви?..— сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.
Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю "певної професії". Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: "певної професії". Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти,— в ньому щось неначе перевернулося.
— Я вас зовсім не ждав,— заквапився він, спиняючи її поглядом.— Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте...
Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван — занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив вказати їй на стілець Разуміхіна.
— А ти сідай тут,— сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, дб сидів Зосимов.
Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і вкрай збентежена звернулася до Раскольникова.
— Я... я... зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала,— заговорила вона, затинаючись.— Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого... А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці... на обідню... на Митрофанів— ському, а потім у нас... у неї... пом´янути... Честь їй зробити... Вона веліла просити. Соня затнулась і змовкла.
— Постараюся неодмінно... неодмінно,— відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи...— Будь ласка, сідайте,— сказав він раптом,— мені треба з вами поговорити. Прошу,— ви, може, поспішаєте,— зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.
І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.
Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.
— Мамо,— сказав він твердо і наполегливо,— це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав...
Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.
— Я хотів вас спитати,— звернувся до неї хутчій Раскольников,— як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.
— Н-ні, все обійшлося... Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.
— Чого?
— Що тіло довго стоїть... адже жарко тепер, дух... так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна...
— Так сьогодні?
— Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.