— Які так важко вам дісталися, матусю,— додала Євдокія Романівна.
— Він був не при повному розумі вчора,— замислено промовив Разуміхін.— Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно... гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів... А втім, і сам я учора...
— Найкраще, мамо, ходімте до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора,— Господи! Одинадцята година! — скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціенському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. "Женихів подарунок",— подумав Разуміхін.
— Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! — тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна,— ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой Бгіже ж мій!
Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилію і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін з благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. "Та королева,— думав він про себе,— яка штопала свої панчохи в тюрмі, вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів".
— Брже мій! — вигукнула Пульхерія Олександрівна,— чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! — додала вона, несміло глянувши на нього.
— Не бійтесь, мамо,— сказала Дуня, цілуючи її,— краще вірте в нього. Я вірю...
— Ой Боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! — скрикнула сердешна жінка.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна... і вся в білому... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує... Чи на добре це? Ой Боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!
— Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?
— Раптово! і уявіть собі...
— Потім, мамо,— втрутилася Дуня,— адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.
— А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде. Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю... Не сердьтеся, що так кажу. Ой Боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?
— Еге ж, забив,— пробурмотів ощасливлений Разуміхін.
— Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє... Але, Боже мій, в якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і докучу йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.
— Не розпитуйте його^дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров´я дуже не розпитуйте: не любить.
— Ой, Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір´ю! А от і ці сходи... Які жахливі сходи!
— Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя,— сказала Дуня, лащачись до неї,— він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите,— додала вона, блиснувши очима.
— Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.
Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом зачинились, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.
III
— Здоровий, здоровий! — весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вмитий і зачесаний, чого вже давно с ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.
Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на пораненого, або на людину, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби через силу або виконуючи обов´язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.
Бракувало якої-небудь пов´язки на руці або чохла з тафти на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.
Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, Начебто більше страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря, що тільки починає практику, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який з-за найменшого слова мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.
— Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий,— сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла,— і вже не по-вчорашньому це кажу,— додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.
— А я так навіть подивувався на нього сьогодні,— почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови з своїм хворим.— Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто яким був місяць, або два... або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося... га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? — додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати його.