— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то...
— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?
— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов... Я з ними лишу дядька; це наймиліша в світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю... Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть... Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.
Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.
— Негайно спати,— вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта,— а на ніч прийняти б одну штучку? Приймете? Я ще вранці заготовив... порошочок один.
— Хоч два,— відповів Раскольников. Порошок був тут-таки прийнятий.
— Це дуже добре, що ти сам його поведеш,— зауважив Зосимов Разуміхіну,— що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись...
— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили,— брякнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю.— Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея... що ти... божевільний або близький до того. [...]
Якусь мить обидва помовчали.
— Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив і^ого-небудь, то теж... одно слово, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...
— Піп з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.
— В голові трохи наморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!
— Що таке?
— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину... Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірЦі Раскольникова світиться.
— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.
— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!
— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!
— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!
— Що з тобою, Родю?
— Нічого, ходім, ти будеш свідком...
Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.
— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.
Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.
Мати і сестра його сиділи^на дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні. Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він "сьогодні втік", хворий і, як видно з розповіді, не інакше, як в маренні "Боже, що з ним!" Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.
Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.
Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам´яті, ну, от і опритомнів!..
І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що "ось він уже й опритомнів". І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хвороби, цей "меткий юнак", як назвала його, того ж вечора, в інтимній розмові з Дунею, сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.
Частина третя І
Раскольников підвівся і сів на дивані.
Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.
Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.
— Ідіть додому... з ним,— промовив він уривистим голосом,— показуючи на Разуміхіна,— до завтра, завтра все... Давно ви приїхали?
— Увечері, Родю,— відповіла Пульхерія Олександрівна,— поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут...
— Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.
— Я залишусь коло нього,— скрикнув Разуміхін,— не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.
— Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.
— Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він,— не мучте! Годі, йдіть собі... Не можу!