— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці,— втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.
— Еге. Ви чули?
— Аякже, по сусідству...
— Подробиці знаєте?
— Не можу цього сказати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, так би мовити, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність в нижчому класі за останні років п´ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки і пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував; там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять; там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю,— і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії; там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової і загадкової... І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю в якійсь мірі розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?
— Змін економічних багато...— озвався Зосимов.
— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін.— А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.
— Тобто як же не?
— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв; "Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти". Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і об´явився, чим він дихає...
— Але ж, одначе, моральність? І, так би мовити, правила...
— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников,— За вашою ж теорією вийшло!
— Як-то за моєю теорією?
— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...
— Та що це ви! — скрикнув Лужин.
— Ні, це не так! — озвався Зосимов.
Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.
— На все є міра,— гордовито вів далі Лужин,— економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...
— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, в якому бриніла зловтіха із образливості своїх слів,— чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що більш за все раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?
— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись,— шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одно слово... ця стріла... одно слово, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, при всіх своїх чудових якостях, трохи захопленого і романтичного відтінку в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити діло... І нарешті... нарешті...
— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись в нього блискаючим пронизливим поглядом,— знаєте що?
— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом. Якусь мить тривала мовчанка.
— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас з сходів сторчака спущу!..
— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.
— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу.— Слухайте, добродію, мене,— почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе всіма силами, але все-таки задихаючись,— я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер... вам... ніколи...
— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.
— Тим більше...
— Забирайтесь під три чорти!
Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень з плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть у згині спини його неначе виражалось при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.
— Та чи можна, чи можна ж так? — говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.
— Залиште, залиште мене всі! — несамовито скрикнув Раскольников.— Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!
— Ходім! — сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.
— Що ти, та хіба можна його так залишати.
— Ходім! — настійливо повторив Зосимов і вийшов. Разуміхін подумав і побіг доганяти йото.
— Гірше могло фути, коли б ми його не послухалися, — сказав Зосимов уже на сходах.— Дратувати не можна.
— Що з ним?
— Коли б тільки моральний поштовх йому який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний... Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче... Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!
— Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав...
— І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство...
— Ай справді! — підхопив Разуміхін,— ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.
— Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись... А втім, запалення не буде...