Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя з свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.
— Насте... за що били хазяйку?
Вона пильно подивилась на нього.
— Хто бив хазяйку?
— Зараз... півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах... За що він так її побив? і... чого приходив?
Настя мовчки і нахмурившись розглядала його і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.
— Настя, чого ж ти мовчиш? — несміло проказав він, нарешті, слабким голосом.
— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.
— Кров... Кров!.. Яка кров?..—бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни. Настя мовчки дивилася на нього.
— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом. Він дивився на неї, ледве дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів,— ще несміливіше проказав він,— Я довго слухав... Приходив наглядачів помічник... На сходи всі повибігали, з усіх квартир...
— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися... їсти будеш, чи як?
Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.
— Пити дай... Настенько...
Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам´ятав, що було далі. Пам´ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.
III
А втім, він не був увесь час повністю непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. [...]
Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз в цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, з вигляду він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.
— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.
— Бач, опритомнів! — сказала вона.
— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка і опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і з себе навіть дуже непогана. Соромлива ж була над міру.
— Ви... хто? — продовжував допитуватись Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись,— він був надто високий,— увійшов Разуміхін.
— Чисто тобі морська каюта,— вигукнув він, заходячи,— завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.
— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.
— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.
— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін.— Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви ж хто такий?
— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди в справі.
— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика.— Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів,— говорив він далі, звертаючись до Раскольникова.— Четвертий день майже зовсім не їси і не п´єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте,— в голову, чи що, вдарило. Якась з нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую,— звернувся він знову до артільника,— чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?
— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.
— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?
— Еге ж; вони справді будуть солідніші.
— Похвально; ну, кажіть далі.
— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ,— почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова.— Якщо ви вже при повній пам´яті перебуваєте — тридцять п´ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?
— Так... пам´ятаю... Бахрушин...— промовив Раскольников замислено.
— Ось тільки щодо розписочки слід би. [...]
— Не треба,— сказав Раскольников, відсторонивши перо.
— Чого це не треба?
— Не буду підписувати.
— Тьху, чорт, та як же без розписки?
— Не треба... грошей...
— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так... знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється... Ви людина розумна, і ми будемо над ним верховодити, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. [...]
— Облиш, я сам...— сказав той, взяв перо і розписався в книзі. Артільник поклав гроші і пішов. [...]
IV
Разуміхін розповідає про вбивство старухи-лйхварки, про те, що поліція підозрює одного із знайомих Разуміхіна — маляра.
— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.