"Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников,— але... значить, вже напевно не те!" І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.
— А о якій годині вам з´явитись написано, шановдобродь? — вигук, нув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись,— вам пищуТь о дев´ятій, а тепер уже дванадцята година!
— Мені принесли тільки чверть години тому,— голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе роз. сердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення.— І того досить що я, хворий, в гарячці, прийшов!
— А ви не кричіть тут!
— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.
Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимови-" ти, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.
— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії. Прошу не гр-р-ру-біянити!
— Та й ви в присутствії,— вигукнув Раскольников,— і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините.— Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.
Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, збентежений.
— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно,— а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!
Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.
— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.
— Це гроші з вас за позичковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов´язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.
— Та я... нікому не винен!
— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев´ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив з цього приводу.
— Та вона ж моя хазяйка?
— Ну то що ж, що хазяйка?
Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш? " Але яке, яке було йому тепер діло до позичкового листа, до стягнення! Чи варте ще й це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки,— ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. [...]
— Прошу пробачити, капітан,— почав він дуже розв´язне, звертаючись раптом до Никодима Хомича,— зрозумійте ж моє становище... Я готовий навіть просити у них вибачення, коли в чому з свого боку був нечемний. Я бідний і хворий студент, пригнічений (він так і сказав: "пригнічений") бідністю. Я колишній студент, бо тепер не можу утримати себе, але я одержу гроші... У мене мати і сестра в —й губернії... Мені пришлють, і я... сплачу. Хазяйка моя добра жінка, але вона так озлилася від того, що я уроки втратив і не плачу четвертий місяць, що не посилає мені навіть обідати... І не розумію зовсім, який це вексель! Тепер вона з мене править за позичковим цим листом, та що ж я їй заплачу, розміркуйте самі!..
— Але ж це нас не обходить...— знову було зауважив письмоводитель.
— Стривайте, стривайте, я з вами цілком згоден, але дозвольте і мені сказати,— підхопив знову Раскольников, звертаючись не до письмоводителя, а все ще до Никодима Хомича, але стараючись з усіх сил звертатися також і до Іллі Петровича, хоч той вперто удавав, що копається в паперах і підкреслено не звертає на нього уваги,— дозвольте і мені з свого боку пояснити, що я живу в неї вже близько трьох років, від самого того часу, коли приїхав з провінції, і раніше... раніше... а втім, чому ж мені і не признатися зараз, з самого початку я пообіцяв, що одружуся з її дочкою, обіцянка була словесна, цілком вільна... Це була дівчина... а втім, вона мені навіть подобалась... хоч я і не був закоханий... словом, молодість, тобто я хочу сказати, що хазяйка мене тоді охоче кредитувала, і я провадив почасти таке життя... я дуже був легковажний...
— Від вас зовсім не вимагають таких інтимностей, шановдобродь, та й часу немає,— грубо і з торжеством перебив було Ілля Петрович, але Раскольников схвильовано і собі перебив його, хоч йому раптом надзвичайно важко стало говорити.
— Але дозвольте, дозвольте ж мені, хоч в якійсь мірі все розповісти... як було діло і... в свою чергу... хоч це й зайве, згоден з вами, розповідати,— але рік тому ця дівиця вмерла з тифу, я ж лишився жильцем, як був, і хазяйка, коли переїхала на теперішню квартиру, сказала мені... і сказала по-дружньому... що вона цілком у мені впевнена і все таке... але чи не погоджусь я, мовляв, дати їй цей позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців — стільки, як вона вважала, я їй заборгував. Дозвольте: вона так і сказала, що, коли я дам цей папір, вона знову кредитуватиме мене скільки потрібно і що ніколи, ніколи з свого боку,— це її власні слова були,— вона не скористається цим папером, аж поки я сам не сплачу... І от тепер, коли я і уроки втратив і їсти мені нічого, вона і подає до стягнення... Що ж я тепер скажу?
— Всі ці зворушливі подробиці, шановдобродь, нас не обходять,— зухвало відрізав Ілля Петрович,— ви повинні дати відзив і зобов´язання, а що ви там були закохані і всі ці трагічні місця, до цього нам зовсім немає діла.
— Ну це ти вже... жорстоко...— пробурмотів Никодим Хомич, сідаючи до стола і теж починаючи підписувати. Йому якось соромно стало.