Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім´я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.
Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.
Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою, він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові і липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо, і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на вірьовці, протягнутій через кухню, і потім довго і пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став, він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому,— думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер... "Боже мій! Треба тікати, тікати!" — пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.
Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були не— замкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.
Він кинувся до дверей і зачинив їх.
— Та ні, знову не те! Треба йти, йти...
Він зняв защіпку, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.
Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. "Чого вони?.." Він чекав терпеливо. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почаЬ спускатися, наспівуючи якийсь мотив. "І які ото вони всі галасливі!" — майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті, все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.
Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам´ятав, що з першого ж звуку, тоді ж став підозрівати чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався... Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.
І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад з сіней в квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив защіпку і тихо, нечутно, поклав її на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як недавно він з старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.
Гість кілька раз важко віддихнув. "Гладкий і великий, мабуть",— подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся.за ручку дзвоника і з силою смикнув.
Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гачок защіпки і з тупим острахом чекав, щ0 от-от защіпка зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати защіпку рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. "От упаду",__ майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам´ятався.