— Отака шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!
— А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!
— Сідай, усіх довезу! — знову кричить Миколка, першим скакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст,— Гнідим кудись Матвій поїхав,— кричить він з воза,— а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай!
Навскач пущу! Навскач піде! — І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.
— Та сідай, чого там! — регочуть в натовпі.— Чуєш, навскач піде!
— Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.
— Побіжить!
— Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!
— Ай справді! Бий її!
Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть з собою якусь жінку, гладку й рум´яну. Вона в кумачах, в кичці з бісером, на ногах коти, лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: "но!", шкапина смикає з усієї сили, але не те, що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.
— Пусти й мене, братця! — кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.
— Сідай! Усі сідай! — горлає Миколка.— Всіх повезе. Зашмагаю.— І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.
— Татусю, татусю,— кричить хлопчик батькові,— татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б´ють.
— Ходімо, ходімо,— каже батько,— п´яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.
— Бий до смерті! — репетує Миколка,— на те пішлося. Зашмагаю!
— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу.
— Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла,— додає інший.
— Заганяєш! — кричить третій.
— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..
Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.
Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить з свого боку.
— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка.
— Пісню, братця! — гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи і осміхається.
...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.
— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.
— Доконає! — кричать навколо.
— Уб´є!
— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б´є голоблею.
Чути важкий удар.
— Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! — вигукують з натовпу.
А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б´є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.
— Живуча! — вигукують навколо.
— Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить з натовпу якийсь любитель.
— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.
— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.
— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п´яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.
— Доконав! — кричать у натовпі.
— А чого ж навскач не йшла!
— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров´ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.
— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать з натовпу вже багато голосів.
Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.
— Ходімо, ходімо! — каже він йому,— додому ходімо!
— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.
— П´яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.