Вона борзенько побігла до дверей, вийшла до сіней, зачинила за собою двері й приклала до них вухо. Слухала з таким напруженням, що, здавалось їй, почула би, як трава росте. Отже, окрім гамору, нічого більше дослухатись не могла. Чи з невигідного стання, чи, може, з нетерпеливого дожидання дрижала цілим тілом, як на морозі. Пробувала кілька разів дотулитися клямки, але клямка дзвеніла під дрижачою рукою, і Олена хапала за кождим разом руку назад, неначеби попеклася.
Аж нараз відчинилися двері, а Олена вхопилася міцно правою рукою за одвірок, аби не влетіти досередини. Уперед вийшов Петро скорою ходою, а за ним пхається нерадо Семен. Олена видивилася з боязню на нього, а він спустив очі під її поглядом і оглядав широкі писки своїх чобіт.
— Маю вернути подвійний завдаток, — обізвався він так нерадо, неначеби кожде слово, проминаючись крізь горло, дерло його, як ячмінний колос.
Олена піднесла обі долоні вгору й ловилася за вуха й за чоло.
— Йой, йой! Запродав сумління! — говорила тихенько, потім шептала ті слова, а потім тільки рухала губами.
Петро став оддалік від них, але йому не дало довго встояти на місці. Приступив до них і сплів пальці над грудьми й спустив їх кількомога вдолину.
— Жінко добра, на який же я спосіб запродав сумління? — сказав твердо, але червоні смуги виступили йому знов на лиці.
Отже-таки дивився відважно Олені в очі. Вона знов забриніла, як мушка. І майже за кождим словом притакувала собі головою.
— Та ви його возьмете на хрестини, а він нап’ється, прийде додому та й бійку зчиняє. Аякже, бійку зчиняє, — додала ніби того, що Петро їй не вірить, хоч він мовчав. — Як я була при надії, а він напитий прийшов, то й за волоси мене водив, і ще й кулакував. Кров із мене цюрком ллялася. Де ж таку жінку бити?!
Семен поглянув на неї, почухався в голову й усміхнувся заклопотано. Відтак спустив знов очі вдолину.
— А що ж я вам винен? — запитався Петро.
— Я на нього нїчо не кажу, — говорила Олена. — Він добрий чоловік. Як тверезий, то й послухає, і зробить. Але натура зла, натура зла, — повторювала чимраз тихше й тихше. — А в нас четверо дітей, — сказала голосніше й погрозила пальцем. — Усі люди дивуються, відки в таких паскудних людей такі прекрасні діти.
Губи їй дрижали, на очах виступили червоні жилки, а вона оглядала чоловіка, ніби шукаючи тої краси, що перейшла на діти.
Потім відвернула голову від чоловіка, подивилася Петрові просто в очі й заломила руки:
— А нащо ж ви крадьки, потай мене, ґрунтець купували, а тепер би ще послідню коровину продати на подвійний завдаток?
— Та-бо чекайте, годіть! — м’явся Петро і справив ліву руку до Олени. — Що ж тут було крадьки? — говорив до Олени, а побачивши, що не переконає її, звернувся до Семена; — Яка ж тут була крадена річ?
Семен підняв голову, але не дивився ні на Олену, ні на Петра.
— Вона-таки за тото нічо не знала, — сказав нерадо й хутенько глянув убік, бо спіткався з Олениним поглядом.
Петро стис плечима, а потім ударився об поли руками:
— А най вам Господь Бог заплатить за мою кривду! Верніть мені мої гроші, та най вас обминаю десятою вулицею, — сказав борзо й з притиском. — Ходіть назад до суду, аби там записали, — додав сердито.
Коли ввійшли назад, досередини, суддя підніс високо брови, втворив широко очі й дивувався, що ось то раз серед безкінечного числа сірої мужичні найшлись відкись йому знайомі лиця. Тільки не міг собі пригадати, відки він їх знає.
— Ах, та це ті, котрих власне справа скінчилася, — сказав адвокат, відгадуючи заклопотання судді.
Кривдунський спустив брови і стягнув губи до сміху. Йому припала до вподоби та думка, що мужиків не можна так пізнавати з обличчя, як других людей.
— Що ж ви ще скажете? — запитався, а та усмішка придала його голосові якоїсь ласкавості.
— Ми, прошу пана, вже полагодилися, — сказав коротко Петро.
— Як то? — здивувався суддя. — Другий раз?
Петрові повиділося, що цею другою злагодою зробить панам прикрість. Тому низенько поклонився й додав несміливо:
— Так, так. Я вже не хочу подвійного завдатку. Семен вертає мені мої гроші.
При цих словах поглянув на Семена й на Олену, ніби: "Помагайте мені, бо й ви до цього примітні".
Олена порозуміла той погляд. Підступила хутенько д столові і, нахиляючи голову, ніби кланяючись, заговорила:
— Ми, прошу ясного суду, з Петром сусіди. Нам не треба сварки, ми в злагоді.
Адвокат ізчервонівся і став судорожно м’яти папір у руках.
— Ти здурів, чоловіче! — скричав на Петра. — Маєш судову угоду, то якого лиха ще тобі треба?
Петрові знов виступили червоні смуги на лиці, нагадав собі, що обіцяв іще доплатити адвокатові, як дістане ґрунт або відбере подвійний завдаток. Чувся тепер двічі винуватий. Одно, що всупереч мужицьким звичаям купував непродажний ґрунт, а друге, що не додержав із паном нечистого діла. Бо, на його думку, пани тільки на те, щоби робили кривду людям, і як уже тебе нечистий торкне на зле діло, та й пан тобі при тім помічний, то вже треба лізти до кінця в болото. Тому Петро мовчав та тільки прів і червонівся.
Суддя засоромився, бо здавалося йому, що хоч йому мужики тільки голови набили, то він таки не вирозумів справи. Думав, думав і додумався до того, що, певно, купна жадного не було, що Семен пияк або дурний і Петро його ошукав. Щоби свою помилку направити, грізно подивився кругом себе (це мала бути повага) і сказав до Олени:
— Іди з чоловіком надолину, най йому куратора нададуть, бо він марнотратник. Або най перепише ґрунт на тебе, бо його ще не один ошукає.
Всі троє низько поклонилися.
Як вийшли за двері, ще раз припостали в сінях.
— Що ж тепер робити? — запитався понуро Семен.
Петро сіяв із радості. Силою здержував усмішку.
— А я вам скажу, — говорив пошепки й підніс палець до ока, ніби зраджуючи якусь велику тайну:
— Не йдіть, де надають куратора, бо там задурно. А пани дурно нічо не зроблять. Ви йдіть до нотаря та перепишіть ґрунт на жінку. Заплатите порядно, але він вам добре зробить.
— Про мене, — згодився Семен.
Петро не міг довше здержатись і засміявся. Тішився, що втік від злого діла.
— Ще ви, Семенихо, — сказав, щоби надати причину своєму сміхові, — ще ви будете потай чоловіка ґрунт продавати.