Зірка КЕЦ

Сторінка 4 з 46

Олександр Бєляєв

Раптом завила сирена. Горами пішла луна, і розбуджені гори відгукнулись жалісливим завиванням. Вийшов жахливий концерт.

Береги озера освітились яскравими ліхтарями, і озеро спалахнуло, немов дзеркало в алмазній оправі. Слідом за ліхтарями засвітились десятки потужних прожекторів, спрямувавши своє голубе проміння в синяву безхмарного вечірнього неба. Сирена змовкла. Затихла й луна в горах. Але місто стривожилось.

По озеру вздовж берега забігали швидкохідні катери і глісери. Юрби людей сходилися до озера.

— Куди ж ви дивитесь? — почув я голос Тоні. Цей голос нагадав мені про мій сумний обов'язок.

Я рішуче повернувся спиною до озера, до вогнів і почав вишукувати в натовпі бородатих людей.

Одного разу мені здалося, що я побачив чорнобородого незнайомця. Тільки я хотів сказати про це Тоні, як раптом вона вигукнула:

— Дивіться! Дивіться! — і показала на небо.

Ми побачили золоту зірочку, що наближалася до землі. Натовп стих. Тишу порушив далекий грім. Грім з ясного неба! Гори підхопили цей гуркіт і відповіли глухою канонадою. Грім зростав щосекунди, зірка все збільшувалась. Позаду неї виразно позначився темний димок, і незабаром зірочка перетворилася в сигароподібне тіло з плавцями. Це міг бути тільки міжпланетний корабель. В натовпі лунали вигуки.

— Кец-сім!

— Ні, Кец-п'ять!

Ракета раптом описала невелике коло і перекинулась кормою вниз. Полум'я вихопилося з дюз, і вона дедалі все повільніше почала спускатися до озера. Довжина її трохи перевищувала довжину найбільшого паровоза. І важила вона, мабуть, не менше.

І ось це важке громаддя, не долетівши до поверхні води кількох десятків метрів, ніби повисло в повітрі: сила вибухаючих газів підтримувала його вгорі. Гази здіймали хвилі на поверхні води. Клуби диму стелилися по озеру.

Потім сталева сигара почала ледве помітно спускатися і скоро кормою доторкнулась до води. Вода завирувала, заклекотіла, зашипіла. Пара оповила ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з'явився верхній гострий кінець ракети і опустився вниз. Важкий сплеск води. Велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери і глісери, пішла по озеру. Ракети не було видно. Аж ось вона блиснула в промінні прожектора і загойдалась на поверхні води. Натовп дружними криками привітав її благополучний спуск.

Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, мов акули на кита. Маленький чорний катер узяв її на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету по спеціальному помосту на берег. Нарешті відкрився люк, і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.

Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками: "Здорові чхнувши!"

— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на землю — нежить, кашель.

Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно побувала в безкраїх просторах неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті.

Прибулих зустрічали радісно, без кінця розпитували, потискали руки. Але ось вони сіли в автомобіль і поїхали. Натовп швидко зменшився. Вогні погасли. Я раптом відчув, як задерев'яніли мої ноги. Мене морозило і нудило.

— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, Тоня. — Ходімте додому!

У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:

— А на вас, юначе, погано впливають гори.

— Змерз, — відповів я.

У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Сьорбаючи гарячий чай, я розпитував його, чому їхнє місто і ракета, яка прилетіла, називаються Кец.

— І Зірка також, — відповів лікар, — Зірка Кец. Чули? В ній, власне, вся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви сюди летіли?

— Здається, Ціолковського, — відповів я.

— Здається… — незадоволено сказав лікар. — Не здається, а так воно і є. Ракету, яку ви бачили, теж за його планом зроблено, і Зірку теж. Ось чому і Кец: Костянтин Едуардович Ціолковський. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я. — А що це за Зірка Кец?

— Штучний супутник Землі. Надземна станція-лабораторія і ракетодром для ракет далекого міжпланетного сполучення.

IV. НЕВДАЛА ПОГОНЯ

Вже давно я не спав так міцно, як цієї ночі. І проспав би до дванадцятої години дня, якби Тоня не розбудила мене о шостій ранку.

— Швидше на вулицю, — сказала вона. — Зараз робітники й службовці йдуть на роботу.

І знову я рано-вранці взявся за свою роль шукача.

— А чи не краще нам у довідковому бюро запитати, чи проживає тут Палій?

— Наївне питання, — відповіла Тоня. — Я ще з Ленінграда запитувала про це.

Ми йшли монолітним бруком. Сонце вже піднялося над горами, але мене морозило, і дихати все ще було важко. Льодовики нестерпно блищали.

Показався невеликий садок — наслідок роботи місцевих садівників над акліматизацією рослин. До побудови міста Кец тут, на висоті кількох тисяч метрів, не було ніякої зелені, ні рослин, ні злаків.

Ходіння стомило мене. Я запропонував посидіти. Тоня згодилась.

Повз нас рухався людський потік. Люди голосно розмовляли, сміялись — словом, почували себе цілком нормально.

— Це він! — крикнув я.

Тоня рвучко підвелася, схопила мене за руку, і ми чимдуж пустилися доганяти машину. Машина летіла прямим, як стріла, проспектом, що йшов на ракетодром.

Бігти було важко. Я задихався. Мене нудило. Паморочилось у голові, ноги й руки тремтіли. На цей раз і Тоня почувала себе погано, але все-таки вперто бігла.

Так ми бігли хвилин з десять. Попереду ще видно було автомобіль з чорнобородим. Раптом Тоня вибігла на проспект і, розставивши руки, загородила дорогу зустрічному автомобілеві. Машина круто спинилась. Тоня швидко вскочила в кабінку і втягла мене.

Шофер дивився на нас з непорозумінням.

— Летіть стрілою он за тією машиною! — наказала Тоня таким владним тоном, що шофер, не кажучи й слова, повернув назад і дав повний газ.

Дорога була чудова. Ми швидко залишили за собою останні будинки. І перед нами, як на долоні, розкинувся ракетодром. На широкій "залізничній" колії лежала ракета, схожа на велетенського сома. Біля ракети поралися люди. Раптом завила сирена. Люди поспішно відбігли вбік. Ракета рушила рейками, набираючи швидкості і, нарешті, побігла з неймовірною швидкістю. Дорога здіймалася вгору градусів на тридцять. Коли до кінця колії лишилось не більше як кілометр, з хвоста ракети вихопився величезний сніп полум'я. Клуби диму обгорнули ракету. Слідом за тим долетів звук оглушливого вибуху. Ще через кілька секунд нас обдало сильною хвилею повітря, — ми похитнулися. Ракета, залишаючи за собою довгу низку димових клубів, знялася до неба, швидко зменшилася до чорної цяточки і зникла. Ми під'їхали до ракетодрому. На жаль, чорнобородого серед тих, що залишились, не було…