— Значить, і ми полетимо за ним? — стурбовано спитав я.
— На жаль, ні! — відповіла вона. — Нам треба працювати. Але директор сказав, що, можливо, ви зробите міжпланетну подорож.
— А куди? — злякано спитав я.
— Ще не знаю. На Місяць, на Марс — може, й далі.
— Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?
— Можна. Зв'язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар. Він відбиває радіопроміння. Мені саме доведеться працювати над тим, щоб коротким промінням пробити цей шар і встановити радіозв'язок з Землею. Поки що зв'язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец, небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо… Зараз я піду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв'язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец і Місяцем… А вас директор просив зайти до нього. — Глянувши на годинник-браслет, Тоня додала: — Хоч до директора сьогодні вже пізно. Летімо разом на радіостанцію. Кімната номер дев'ять.
Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги. Голоси тут звучали тихше, ніж звичайно, бо повітря було розріджене, і я не зразу почув, що мене кличуть.
Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною в нього стирчали якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.
— Ось вам крила, — сказав він, — щоб ви зовсім були схожі на небожителів. Ці штуки, коли вони розгорнуті, трохи нагадують крила кажанів. Прикріплюються до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ви можете вільно брати все.
Крамер вправно прикріпив нам крила завбільшки з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і полетів назад: Я і Тоня почали літати. Ми не раз стукались головами, ударялися об стіни, робили несподівані повороти. Проте незграбні рухи не завдавали нам болю.
— Справді, ми схожі на кажанів, — сміючись, сказала Тоня. — Ну, хто перший долетить до радіостанції?
Ми рушили з місця.
— А чому так безлюдно в коридорі? — спитав я.
— Усі на роботі, — сказала Тоня. — Тут, кажуть, вечорами публіка літає роєм. Як хрущі погожого дня!
Ми підлетіли до кімнати номер дев'ять. Тоня натиснула кнопку, і двері нечутно відчинились. Перше, що нас здивувало, — це радист. Він, надівши навушники, примостився на "стелі" і записував радіотелефонограму.
— Готово, — сказав він, ховаючи записну книжку в торбинку біля пояса; ця торбинка заміняла йому шухляду письмового стола. — Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.
— А це важко? — спитала Тоня.
— Ні, неважко, але у мене сьогодні не працює довгохвильовий передавач, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Я зараз обчислю місце перебування ракети і спробую…
Але в цей момент він ненароком зачепився ногою за стіну і відлетів убік. Його затримали шнури радіонавушників, і вмить радист набрав попереднього положення. Вийнявши записну книжку, він подивився на хронометр і заглибився в розрахунки. Вони забрали небагато часу. А потім взявся настроювати апарат.
— Алло… Алло! Говорить Зірка Кец! Так. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скажіть йому, щоб він, коли повернеться, викликав Зірку Кец. З ним має говорити нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище…
— Антоніна Герасимова! — поспішила сказати Тоня.
— Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Добрий улов? Поздоровляю.
Він виключив апарат і сказав:
— Євгеньєва немає в ракеті. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел і повернеться години через три. Ловить дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти. Я викличу вас, коли Євгеньєв буде біля радіотелефону.
IХ. В БІБЛІОТЕЦІ
За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.
— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене і пояснив: — Не дивуйтесь, будь ласка, на Зірці стохвилинна доба, але за звичкою ми робочий день обчислюємо за земним часом. Зачиняючи віконниці, робимо "ніч" і спимо шість-сім "зоряних" діб. Зараз за московським часом восьма година вечора. Чи не Хочете ознайомитися і нашою бібліотекою?
— Залюбки, — відповів я.
Як і всі приміщення на Зірці Кец, бібліотека являла собою циліндр. Вікон не було. Бокові стіни були поспіль вкриті ящиками.
По поздовжній осі циліндра — від дверей до протилежної стіни — було натягнуто чотири тонких троси. Тримаючись за них, відвідувачі пересувалися в цьому своєрідному коридорі. Простір між "коридором" і боковими стінками був заповнений рядом сітчастих ліжок. В приміщенні було чисте, озоноване повітря з запахом хвої. Газонаповнені трубки, проходячи між ящиками, світилися приємним матовим світлом. Тиша. На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками, зрідка повертаючи круглі рукоятки на коробках.
Дивна бібліотека! Можна подумати, що тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.
Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером до протилежного кінця бібліотеки. Там на фоні складених стіною чорних ящиків пурхає дівчина в яскраво-червоній шовковій сукні.
— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — каже Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.
Вона, сміючись, ловить мене на льоту, і ми знайомимось.
— Що читатимете? — питає вона. — У нас мільйон примірників книжок майже всіма мовами світу.
Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись тут. Але потім я здогадуюсь:
— Фільмотека!
— Так, книжки на плівці, — каже Нільсон. — Читають їх за допомогою проекційного ліхтаря.
— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше, ніж котушка ниток.
— А газети? — питаю я.
— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.
— Книжки на плівках — це вже не новина, — каже Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Яку ж програму вечора ми складемо для товариша Артем'єва? Давайте так: спочатку світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец Ми не відстали від світових подій. Потім дайте "Сонячний стовп"…