Покинуті землі навколо хатинки, де жили Сільвестр і Сільвія, перетворилися на буйні лани та луки, і в лісі навіть узимку співали весняні пташки.
Незабаром Сільвестра призначили королівським лісникам, а Сільвію — королівською садівницею.
У жодного короля, в жодному королівстві не було ніколи такого чудового саду! Та це й не дивно! Адже жоден король не міг примусити сонце слухатись його наказів. А Сільвестрові і Сільвії сонце світило завжди, коли вони бажали. То ж і в саду у них все квітло так, що любо було глянути!
Минуло кілька років.
Глухою зимовою порою Сільвестр і Сільвія надумали піти до лісу — навідати своїх старих друзів.
У лісі бушувала буря, в темних верхів'ях сосон шумів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню:
Ми все стоїмо, і стрункі, і міцні.
То випаде сніг, то розтане...
Дві подруги давні, сосна при сосні,
Ми бачим, як знову на зміну весні
Приходить зима невблаганна,
Як хмари проходять, і зливи рясні,
І птиць мандрівних каравани...
Соснове убрання пахуче й густе,
Тож заздріть нам, в'язи і клени!
З вас вітер осінній все листя змете,
Розвіє ваш одяг зелений!
А в сосон краса повсякчасно цвіте,
Їх крона все вище у небо росте,
Коріння — в глибінь широченну...
Нехай непогода бушує навкруг,
Звалити нас бурям несила...
Та не встигли вони доспівати, як у їхніх стовбурах щось затріщало, зарипіло, і обидві сосни повалилися на землю. Саме в цей день молодшій сповнилося триста п'ятдесят п'ять, а старшій — аж триста дев'яносто п'ять років. Що ж тут дивного, коли вітри врешті їх подолали!
Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили старі, порослі мохом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і рожеві квіти вересу визирнули з землі. І так багато їх було, що незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коренів до самих верховіть.
Давно вже я нічого не чув про Сільвестра і Сільвію. Напевно, тепер вони самі стали старими та сивими, а короля н королеви, що їх усі так боялися, і на світі вже нема.
Але щоразу, коли я бачу дітей, мені здається: це Сільвестр і Сільвія.
А може, старі сосни обдарували своїми чудесними дарунками всіх дітей? Що ж, у цьому нема нічого неймовірного.
Нещодавно, у похмурий, непогожий день, мені зустрілися двоє дітей — хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому, тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо пояснішало, на хмурих обличчях людей з'явилися усмішки...
Ось тоді серед зими раптом настає весна. Тоді й крига тане — на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий деркач у кутку вкривається свіжим листям, на сухій огорожі розквітають троянди, а під високим склепінням неба співають веселі жайворонки.