Зима-чарівниця

Сторінка 7 з 20

Туве Янссон

– Принаймні побачило щось прекрасне перед смертю, – мовив тремтячим голосом Мумі-троль.

– Твоя правда, але зараз воно однаково нічого не пам’ятає, – заперечила Мю. – А я маю намір зробити собі теплу муфточку з його хвоста.

– Не смій! – обурився Мумі-троль. – Хвостик зостанеться разом з ним у могилці. Ми ж поховаємо білченя, правда, Вітрогонко?

– Гм, – відповіла Вітрогонка. – Невідомо, чи велика втіха мертвому від його хвоста…

– Не кажи раз у раз, що білченя мертве. Будь ласка! – попросив Мумі-троль. – Це так жахливо.

– Якщо хтось мертвий, то мертвий, – лагідно пояснила Вітрогонка. – Оце білченя з часом стане землею. А згодом на тому місці виросте дерево, по якому гасатимуть нові білченята. Хіба ж то так сумно?[8]

– Може, й ні, – змушений був погодитись Мумі-троль, шморгаючи носом. – Та у будь-якому випадку завтра його треба поховати, неодмінно разом з хвостом. Слід влаштувати пристойний похорон!

За ніч купальня дуже вихолола. Хоч вогонь усе ще горів у пічці, однак було помітно, що невидимі мишки втомилися. Під покришкою кавника, якого Мумі-троль приніс із дому, утворилася смужка криги.

Мумі-троль, зрештою, відмовився від кави на знак трауру за білченям.

– Мусиш мені дати мій купальний халат, – сказав він урочистим тоном. – Мама казала, що на похоронах усі мерзнуть…

– Відвернися і полічи до десяти, – звеліла Вітрогонка.

Мумі-троль відвернувся до вікна, почав лічити.

Коли дійшов до восьми, Вітрогонка уже зачинила двері до шафи і простягнула йому блакитний купальний халат.

– О, ти пам’ятала, що мій халатик блакитного кольору, – зрадів Мумі-троль.

Він запхав лапки до кишень, але сонячних окулярів там не виявилося, натомість знайшлося трохи піску та білий кулястий камінець. Мумі-троль стиснув камінчик у лапці. У його округлості немов причаїлося літо, здавалося, камінець ще навіть зберігав тепло сонячного проміння.

– У тебе такий вигляд, наче ти помилився і прийшов не на ту гостину, – шпигнула його Маленька Мю.

Мумі-троль навіть не глянув у її бік.

– То ви йдете на похорон чи ні? – запитав він суворо.

– Звичайно, йдемо, – потвердила Вітрогонка. – То було не таке вже й погане білченя.

– Особливо його хвостик, – додала Мю.

Вони загорнули білченя у стару купальну шапочку і вийшли на колючий мороз.

Сніг поскрипував під їхніми лапами, а з рота вихоплювалися клуби морозяної пари. Носи так задеревіли, що навіть наморщити їх не вдавалося.

– Але ж міцно хапає! – захоплено вигукнула Маленька Мю, стрибаючи по кризі.

– Може, ти б стрибала не так жваво, – дорікнув Мумі-троль. – Усе ж похорон, а не розвага!

Він не міг глибоко дихати, бо морозне повітря перехоплювало подих.

– Я ніколи не знала, що у тебе є брови, – зацікавлено приглянулася до Мумі-троля Маленька Мю. – Вони побіліли, і вигляд у тебе ще кумедніший, ніж звичайно…

– То мороз начепив брови, – суворо зауважила Вітрогонка. – А тепер помовч, бо ні ти, ні я нічогісінько не тямимо в похоронах.

Мумі-троль від тих слів повеселів. Він приніс білченя до свого будинку і поклав перед сніговим конем. Потім видряпався мотузяною драбиною, заліз через вікно і опинився у теплій сонній вітальні. Мумі-троль перетрусив усі шухляди, перевернув усе догори дном, але не знайшов того, чого шукав. Тоді підійшов до маминого ліжка і прошепотів своє запитання їй на вушко. Мама зітхнула, перевернулася на інший бік. Мумі-троль знову зашепотів.

І ось нарешті Мама з глибоким усвідомленням своєї ролі берегині традицій заговорила крізь сон: "Жалобні стрічки… у моїй шафі… на верхній поличці… праворуч…" За мить вона уже знову поринула у глибокий зимовий сон.

Мумі-троль витягнув зі сховку під сходами розкладну драбинку, добрався до горішньої полиці у маминій шафі, де знайшов пачку з усіляким непотребом, який іноді теж може придатися: чорні жалобні стрічки і золоті стрічки для великих банкетів, ключі від будинку і колотило для розбивання бульбашок у шампанському, клей для порцеляни і запасні латунні кульки до ліжок…

Мумі-троль повернувся до друзів з пов’язаним чорною стрічкою хвостом. Вітрогонці він почепив на шапочку маленьку чорну кокарду. А Маленька Мю категорично відмовилася від будь-яких жалобних декорацій.

– Не вважаю доречним демонструвати своє горе чор– ною кокардою! – заявила вона.

– Якщо у тебе справді горе, я ладен погодитися з тобою, – ущипливо відказав Мумі-троль. – Але ж у тебе його немає…

– Твоя правда, – погодилася Маленька Мю. – Я не вмію сумувати. Лише веселитися або сердитися! Хіба допоможе білченяті мій смуток? А розсердившись, скажімо, на Крижану Пані, я могла б її укусити за ногу. Тоді б вона добре подумала, перш ніж чухати за вушком білченят лише за те, що вони такі милі та пухнасті.

– Щось у цьому є, – мовила Вітрогонка. – Але й Мумі-троль, як не дивно, має рацію. Що робимо далі?

– Я викопаю ямку у землі. Ось тут гарна місцинка, де улітку ростуть ромашки.

– Але, мій маленький любий друже, – з тугою в голосі заперечила Вітрогонка, – земля замерзла на кістку. У неї навіть коника-стрибунця не закопаєш!

Мумі-троль безпорадно дивився на неї й мовчав. Усі мовчали. Саме в ту мить сніговий кінь нахилив свою білу голову й обережно понюхав білченя, запитально поглянув своїми очима-люстерками на Мумі-троля, спроквола помахуючи хвостом-мітлою.

Водночас заграла на флейті сумовиту мелодію одна з невидимих мишок. Мумі-троль вдячно кивнув. Тоді сніговий кінь підняв білченя (разом з купальною шапочкою, хвостиком та усім решта) собі на спину, і процесія рушила до берега моря.

Вітрогонка співала оду білченяті:

Маленьке білченятко на світі цім жило, хоч трішечки дурненьке, зате таке тепленьке й пухнастеньке було.

Тепер воно холодне, не скаче без мети, лиш хвостик в нього гарний, такий гарненький хвостик – очей не відвести.

Кінь, відчувши під копитами твердь криги, труснув головою, зблиснув очима. Раптом підстрибнув від радості й поскакав уперед галопом. Невидима мишка враз утяла веселу та жваву мелодію. Сніговий кінь летів з білченям на спині, зникаючи у далечі, аж доки перетворився на крихітну цятку на видноколі.

– Не знаю, чи те, що відбулося, на добре, – занепокоївся Мумі-троль.