Журавка так прив'язався до Олеся, що не відставав від нього і тоді, коли той біг завертати корову, щоб не наробила шкоди. Хлопець розмахував руками, лякаючи Ракету, і птах на бігу теж вимахував крильми.
З Ракетою не дружив журавель. Він був суворим пастухом. Ран ше корова могла скубнути жмут конюшини, солодкої кукурудзи чи бурячиння. А тепер, відколи з хлопцем ходив Журавка, їй цього не вдавалось. Як тільки корова звертала з пасовиська кудись у поле, її доганяв журавель, злітав і вмощувався зверху на корові. Ракета, як навіжена, бігала по пасовиську, молотила себе довгим хвостом по спині, але зігнати причепу не могла.
Із пастушків Журавка виділяв Андрія. Він ніколи не дражнив птаха, частував його то жабкою, то рибкою.
Того ранку пастушки, як завжди, радісно зустріли Оле ся і Журавку. Ракета скосила великим оком на птаха і п пленталася до гурту корів, кіз і свиней.
— Журавко, Журавко! — гукали хлопчаки.— Ось жаба' Ось ящірка!
Та гордий птах став серед пасовища на одній нозі : не звертав ніякої уваги на ласощі. Коли Микита підніс Журавці до дзьоба жабу, той сердито курликнув і дзьобнув його по руці. Хлопець ойкнув, а пастушки засміялися.
— Так, Журавко, так його! — гукнув Андрій.— Нехай не розорює пташиних гнізд.
— Сам ти розорюєш! — огризнувся Микита.
— Неправда,— сказав Андрій.— Журавка зразу тебе впізнав. Мене він не буде клювати. Дивись.
Андрій присів коло журавля і ласкаво запитав: Журавчику, будеш їсти?
Журавель тихо курликнув і потягнувся дзьобом до торбини, в якій щось рухалося. Скоро хлопці побачили, як птах витягнув невелику ящірку, кинув її на землю і почав доганяти. Раптом птах сердито курликнув, розбігся і злетів над землею. Олесь завмер. Це вперше журавель знявся так високо в повітря.
— Скоро Журавка свисне Олесеві з неба,— засміявся Микита.
— Тобі що до того? — блимнув на нього Олесь.
— Жаль журавля.
— Жалійка знайшовся,— сказав Андрій і одвернувся від Микити.
— А знаєш що, Олесю? — звернувся Микита до засмученого хлопця.
— Чого?
— Ти підріж крила журавлеві — він і не полетить від тебе.
— Що? — аж кинувся Олесь.— Журавці крила підрізати?
— Хлопці! — гукнув Андрій.— Давайте рудому Микиті язика підріжемо! У кого є ножик?
— У мене! У мене! — галасували пастушки, витягуючи з кишень і торбинок ножики.
Микита злякано замовк.
Журавка тим часом знісся в синяву неба, кружлчючи над пасовищем, ніби випробовував силу і міць своїх крил.
Коли він опустився коло Олеся, хлопець пригорнув його до грудей, погладив по голові і тихо запитав:
— Ну як, Журавко?
І здалося Олесеві, що журавель зрозумів його, бо у відповідь ласкаво курликнув.
* * *
Олесь знову пішов до школи. І кожного ранку Журавка ретельно виконував свій обов'язок: будив хлопця. Потім разом ішли до школи. Олесь помітив, що прохолодні ранки хвилювали птаха, він частіше став поглядати на небо.
На шкільному подвір'ї їх зустрічали дітлахи. Журавка вже звик до галасливих друзів Олеся, поважно походжав по волейбольному майданчику, заглядав у квітник, у сад.
Якось Журавка навіть зайшов з Олесем до класу, постояв коло парти, поки той вішав на крючок ранець, і вилетів через розчинене вікно.
Як тільки лунав дзвоник, журавель хитав головою, ніби прощався з хлопцями, потім злітав у небо, кружляв над школою і зникав за високими осокорами...
А одного дня Журавка не повернувся додому. До пізнього вечора виглядав його Олесь, навіть забув про уроки. Батько, що якраз був удома, гримнув на сина:
— Ти чого не готуєш уроки?
— Я вже, тату,— сказав неправду Олесь, крадькома зиркаючи в притьмарене сутінками небо.
— Щось мені не віриться, парубче,— усміхнувся у вуса батько.— Чи не Журавку виглядаєш?
— Так.
— Не повернеться він, сину, у вирій полетів.
— Ви бачили?
— Його родичів бачив учора. Багатенько зібралося їх на болоті.
— Може, й Журавка там?
— Може.
— Хоч би ще раз його побачити.
— Побачиш,— впевнено сказав батько.— Весною прилетить.
— І нас не забуде?
— Може, й не забуде. Твій Журавка розумний, справжній друг.
Батько підійшов до сина, поклав на плече руку:
— Жаль?
— Жаль.
Вони стояли і шугали очима в небо, де засвічувалися перші зірки.