— Та ну, — озвався Деніс.
— Правда, — вів далі містер Уїмбуш, — я дещо знаю про ваше минуле, і це "дещо" мене ніби заспокоює. Але я нічого не знаю про ваше сьогодні, і ні ви сам, ні я нічого не знаємо про ваше майбутнє. Це страшно: живі люди для нас невідомі й непізнавані об'єкти. Можна сподіватися щось узнати про них лише за допомогою цілої низки вкрай неприємних і нецікавих людських контактів, на які треба згаяти силу–силенну часу. Те саме і з сучасними подіями; як я можу щось про них узнати, якщо не віддаватиму роки на їхнє безпосереднє вивчення, яке знов–таки вимагатиме від мене незліченних і неприємних контактів? Ні, дайте мені минуле. Воно не підвладне змінам, воно завжди під рукою, записане чорним по білому, ви пізнаєте його тихо, благородно і — це найголовніше — на самоті, завдяки читанню. Завдяки читанню я багато знаю про Цезаря Борджіа, про святого Франціска, про доктора Джонсона, за кілька тижнів я близько познайомився з цими видатними людьми і був урятований від нудного й огидного особистого спілкування, якого не міг би уникнути, коли б вони жили тепер. Яким веселим і радісним стало б життя" якби не треба було спілкуватися з людьми! Можливо, в майбутньому, кати машини досягнуть високої досконалості — бо признаюся, що я, як і Годвін та Шеллі, вірю в удосконалюваність, удосконалюваність машин — для таких, як я, з'явиться можливість жити в гордій самотині в оточенні турботливих мовчазних і делікатних машин і в повній безпеці від людського вторгнення. Це було б чудово.
— Чудово, — погодився Деніс. — Але як же бути з бажаними людськими контактами, такими, як любов, дружба?
Чорний силует на темному тлі неба похитав головою.
— Втіху, яку дають такі контакти, люди сильно перебільшують, — почувся ввічливий рівний голос. — Мені видається сумнівним, чи дорівнює ця втіха тій, яку ми отримуємо від читання на самоті та роздумів. Людське спілкування так високо цінувалося раніше тільки тому, що читати мало хто вмів, книжок було мало і виробляти їх було важко. Не слід забувати, що світ тільки тепер стає грамотним. У міру того, як читання перетворюється на звичайне і вельми поширене явище, усе більше й більше людей починають розуміти, що книжки можуть подарувати їм усі радощі суспільного життя без його нестерпної нудьги. Нині, шукаючи втіхи, люди цілком природно намагаються збиратися у великі табуни й робити якомога більше галасу; згодом вони привчаться прагнути самотності й спокою. Найкращий спосіб вивчення людства — це книги.
— Іноді мені теж здається, що так буде, — мовив Деніс; йому дуже хотілося знати, чи Анна й Гомбо досі танцюють разом.
— А замість цього, — сказав містер Уїмбуш, зітхаючи, — я повинен піти подивитися, чи все гаразд на танцмайданчику.
Вони підвелися й повільно рушили до білого сяйва.
— Якби всі ці люди вже були мертві, — провадив містер Уїмбуш. — тоді це свято стало б надзвичайно цікавим. Як приємно було б прочитати в гарній книжці про бал просто неба, що його влаштували сто років тому. "Як це чарівно! — сказав би читач. — Як чудесно і як цікаво!" Але коли бал відбувається на твоїх очах, ти бачиш речі в їхньому справжньому світлі. Виявляється, це всього лише он що. — Він махнув рукою в бік ацетиленових ліхтарів.
— Юнаком, — заговорив містер Уїмбуш після паузи, — мені цілком випадково довелося зазнати кількох просто–таки фантастичних любовних пригод. Романіст міг би заробити на них великі гроші, і навіть коли б я, зі своїм убогим стилем, розповів зараз усі подробиці, вас би глибоко вразила моя романтична повість. Та запевняю вас, що в той час, коли ці пригоди відбувалися, вони здавалися мені звичайними ординарними вчинками. Видертися вночі по мотузяній драбині у вікно третього поверху старого будинку в Толедо було для мене тоді, коли я дійсно виконував цей досить–таки небезпечний трюк, справою такою ж простою, такою ж… як би це сказати… буденною, як сісти о 8.52 на поїзд у Сарбітоні й поїхати у понеділок вранці на роботу. Пригоди й романтика набувають пригодницького й романтичного характеру тільки тоді, коли їх одержуєш із другої руки. Спробуйте–но їх самі, і вони для вас будуть лиш клаптиком життя, як і все інше. В літературній же обробці вони набувають таких самих чарів, яких набув би й цей похмурий бал, коли б ми відзначили його трьохсотріччя. — Вони вже підійшли до танцювального майданчика і стояли там, мружачись від сліпучого світла. — Ох, якби!.. — зітхнув Генрі Уїмбуш.
Анна й Гомбо усе ще танцювали разом.
Було вже за десяту годину. Танцюристи розійшлися, і гасились останні лампи. Завтра згорнуть намети, повантажать на коней і вивезуть розібрану карусель. Г алявина витоптаної трави, жалюгідна коричнева латка на широкому зеленому килимі парку — от і все, що залишиться. Кромський ярмарок закінчився.
Біля басейну затрималися дві постаті.
— Ні, ні, ні, — задихаючись, шепотіла Анна, відхилялася назад і крутила головою з боку в бік, щоб уникнути поцілунків Гомбо. — Не треба, прошу вас. Не треба. — У її голосі лунали вже нотки наказу.
Гомбо трохи послабив обійми.
— Чому? — спитав він. — Я хочу.
Несподівано рвонувшись, Анна випручалась.
— Облиште, — гостро відказала вона. — Ви хочете безсовісно скористатися з мого стану.
— Безсовісно? — повторив Гомбо, щиро здивований.
— Атож, безсовісно. Ви нападаєте на мене після того, як я аж дві години протанцювала, коли я ще п'яна від руху і в мене паморочиться в голові, коли я не даю собі ради, коли в мене не залишилося ні крихти здорового глузду, а тільки тіло, сповнене ритму! Це так само нечесно, як здобути жінку, що її ви упоїли або дали їй наркотиків!
Гомбо сердито засміявся.
— Назвіть мене гвалтівником, та й по всьому.
— На щастя, — мовила Анна, — тепер я цілком протверезіла, і якщо ви знову намагатиметесь мене цілувати, то схопите ляпаса. Чи не прогулятися нам раз чи двічі навколо басейну? — додала вона. — Ніч розкішна.
Замість відповіді Гомбо лише роздратовано пирхнув. Вони повільно пішли пліч–о–пліч.
— Що мені подобається в картинах Дега… — почала Анна найспокійнішим, буденним тоном.
— До біса Дега! — майже загорлав Гомбо.
З того місця, де він стояв, у розпачі спершись на балюстраду тераси, Деніс бачив їх, дві світлі постаті на залитій місячним сяйвом землі біля басейну. Він бачив початок того, що обіцяло стати нескінченними палкими обіймами, і, уздрівши це, зразу втік. То було вже занадто; Деніс не міг далі терпіти. Відчував: ще мить, і він розридається.