Гомбо знизав плечима.
— Можливо, — сказав він, — мої критерії не такі високі, як ваші. Але я на власному досвіді переконався, що війна дає повний відпочинок від усіх звичних умовностей, вигод і правил пристойності і людського глузду, від усіх буденних почуттів і занять. Отже, її можна вважати справжніми канікулами.
— Так, — замислено погодився містер Скоган. — У війні безперечно щось є від канікул. Це вже крок за Саузенд; це майже Уестон–сюпер–Мер або навіть Ілфракоум.
Одразу ж за садом, на зелених галявах парку, виросло маленьке містечко з шатрів і наметів, його вулиці сповнилися людьми; чоловіки були переважно в чорному — годиться на свято й на похорон, а жінки — в білому мусліні. Всюди нерухомо висіли триколірні прапори. В центрі шатрового містечка пурпуром, золотом і кришталем сяяла під сонцем карусель. У натовпі ходив продавець повітряних куль, і вони плавали над його головою, мов велике гроно барвистого винограду. Зі свистом розтинали повітря гойдалки, а з труби мотора, що обертав карусель, здіймався тонкий стовп чорного диму.
Деніс виліз на дах однієї з веж сера Фердінандо і звідти, стоячи на гарячих від сонця свинцевих плитах і спершись ліктями на парапет, дивився на ярмарок. З парового органа линула страхітлива музика. Автоматичні тарілки з невблаганною чіткістю відбивали ритм пронизливої мелодії. Ці звуки були схожі на брязкіт скла та міді. Значно нижче, в басовому ключі, могутньо гуділа "Остання Сурма"; вона вела свою партію з такою завзятістю, з таким резонансом, що її основний тон вибивався із загального звучання, утворюючи власну мелодію, гучну і монотонну, як скрегіт пилки.
Деніс нахилився над цим виром звуків. Якщо він упаде вниз, то шум, напевне, підхопить його й підкидатиме, як м'ячик, що опинився на струмені фонтана, йому спав на думку ще один образ, цього разу в метричній формі:
Моя душа — то аркуш пергаменту.
Над повним булькотливим казаном.
Погано, погано. Але йому сподобалася ідея чогось тонкого, напнутого струменем, що б'є знизу.
Моя душа — тонке шатро…
Або ще краще:
Моя душа — бліда й тоненька перетинка…
Це вже йому сподобалося: бліда й тоненька перетинка. В цьому була якась здорова анатомічна ідея. Туго натягнута перетинка, що тремтить над гомінливим потоком життя. Час уже повертатися з надхмарного світу слів у вир дійсності. Він повільно спустився вниз. "Моя душа — бліда й тоненька перетинка…"
На терасі стояла купка почесних гостей. Серед них був старий лорд Молейн, що нагадував карикатуру на англійського лорда з французької гумористичної газети: цибатий чолов'яга з довгим носом, довгими обвислими вусами, довгими зубами кольору старої слонової кістки. З-під неймовірно куцого коверкотового піджака стриміли довжелезні ноги в перлово–сірих брюках — ноги, що аж вихляли вбік під час ходи. Поряд із ним стояв коротенький, опецькуватий містер Колламей, поважний консервативний діяч з обличчям, схожим на обличчя римського бюста, і коротко стриженим сивим волоссям. Молодим дівчатам не дуже подобалося робити автомобільні прогулянки наодинці з містером Колламеєм; що ж до лорда Молейна, то здавалося дивним, чому він не живе в почесному вигнанні на острові Капрі серед інших видатних осіб, які, з тієї чи іншої причини, вважали за неможливе жити в Англії. Вони розмовляли з Анною й обидва сміялися — один глухо, другий гучно.
Чорна шовкова куля, яка тягла за собою чорно–білий смугастий парашут, виявилася старою місіс Бадж із маєтку по той бік долини. Вона була маленька на зріст, і спиці її чорно–білої парасольки загрожували очам Прісілли Уїмбуш, що височіла над нею — масивна постать у ліловому, покрита царственим капелюшком без крисів, чорні пера якого викликали в уяві пишний паризький похорон.
Деніс непомітно дивився на них з вікна малої вітальні. В очах у нього раптом з'явився наївний, дитячий вираз. Ці люди здалися йому дивно нереальними. І все ж вони існували насправді, жили власним життям, мали свідомість і розум. І він, Деніс, був такий самий, як вони. Невже це можливо? Авжеж, про це незаперечно свідчив червоний блокнот.
Чемність вимагала, щоб він підійшов привітатися. Але в даний момент Денісові не хотілося розмовляти, та він і не зміг би. Його душа — то тонка й тремтлива бліда перетинка. Він зберігатиме її незайманою якомога довше. Прослизнув нишком у бічні двері і пішов униз до парку. Коли наблизився до ярмаркового гамору й метушні, душа його затріпотіла. Перш ніж перейти межу, він на мить затримався, потім ступив крок, і його поглинуло.
Навколо сотні людей, і кожен із власним обличчям, що належить тільки йому, і всі вони реальні й живуть кожен своїм життям — ця думка сповнювала тривоги. Він заплатив два пенси й подивився Татуйовану Жінку; ще два пенси — Найбільшого на Світі Щура. Вийшовши із шатра, де показували Щура, він побачив, як вирвалася на волю куля, наповнена воднем. За нею, голосно плачучи, кинулася дитина; але куля підіймалася вище й вище. Деніс стежив за нею очима, доки вона не зникла в сліпучому сонячному сяйві. Коли б він міг послати слідом за нею свою душу!..
Він зітхнув, устромив у петельку значок розпорядника і став пропихатися крізь натовп, безцільно, але із заклопотаним виразом.
Містер Скоган розташувався в маленькому наметі. Одягнений у чорну спідницю та червоний корсаж, в червоно–жовтій хустці, напнутій на чорну перуку, гостроносий, засмаглий і зморшкуватий, він був схожий на циганку–ворожку з Фрітових "Шотландських перегонів". Напис над входом повідомляв про те, що в наметі ворожить "Сезостріс, Екбатанська Чаклунка". Сидячи за столом, містер Скоган вітав своїх клієнтів загадковим мовчанням. Рухом пальця велів їм сідати навпроти себе і простягувати руки для огляду. Потім крізь збільшувальне скло та рогові окуляри вивчав простягнуту долоню. Він застрашливо похитував головою і, хмурячись та цмакаючи язиком, простежував лінії. Часом він шепотів, ніби сам до себе: "Страх, страх!" або "Боже борони!" і креслив у повітрі знак хреста. Ті, хто заходив сюди зі сміхом, ураз хмурніли; вони починали сприймати чаклунку всерйоз. Ця жінка мала страхітливий вигляд; може, й справді у цьому щось є? Хто його знає, думали вони, поки відьма трусила головою, роздивляючись їхні долоні; хто його знає…