— Що це в тебе?— питає розпорядчик.
— Круг саморобний, так і зветься: круг! — кукурудзяні качани перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,— ви їх цілими не з'їсте, а такої мельниці казьонної нема, щоб їх крушила.
— Поговори мені!— кричить головний і з допомогою міліціонера витягає прилад на середину хати: — Бач артилерію построїв... Конфіскується, як протизаконна мельниця без мотора, — несіть на віз!
Четверо беруть механічного головонога. Начальник розсідається писати протокол і вимовляє: "...Незаконна мукомольна техніка в межах приватного мешкання".
Мугикав і повторював причіпку.
— Штраф сімдесят п'ять карбованців. І скажи спасибі, що без тюрми.
— Де ж я візьму гроші? Нема! — скрикнув Самоха.
— Не моє діло. Не заплатиш, місяць тюрми. Щоб знав.
Вони з тупотом перейшли через двір і геть постукотіли підводою, на якій, поверх награбунку, височів пеньковий млин.
— Ну, собацюги! Ну, скажені!— картає Самоха.— Дають качани, замісто платні, і їж цілими, хоч задавися... Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як годиться, і всяку машину. Держать і душать. Чортова сила...
— Вірно: так і зветься!— підхопив гість.
— Що зветься?
— Чортова сила. Я від старичка в потязі чув, що диявол не серед пекла сидить, — його туди, в ставок огню, вкинуть після Страшного Суду, щоб згорів. А тим часом князює в воздусі: ніби в просторі між небесами і всім світом. Там — він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують. Іспит всім, за гріхи наші. Христос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався, вдержить білий вінець. Я, в поспіху та в шумі слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, ніби малюнок побачив; то — правда.
— Важка правда! Біси в миску дзьобнули і розвалиться тепер. Скрізь підряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг із сховків — гребуть собі. Де б я взяв сімдесят п'ять карбованців? Хай в тюрму беруть на місяць.
Жінка в плач:
— Туди легко тягнуть, а звідти, з звірових зубів, рідко хто вирвавсь.
— Може, обійдеться. Може, закону нема: брати саморобні крупорушки, — втішає Катранник.
— Обійдеться? Якби ж то. їхній закон — обман собаций! — з гнівом сказав господар. — В радгоспі теж є старичок, біля рахівниці сидить. І думка його друга: що вся причина — вусатий бузувір; завів пекло.
— Старі люди знають, їм видно, — сказала господиня.
— Не видно, що їсти будем.
— Позичмо в рахівника гроші на штраф; потроху б віддавали борг. То — добрий чоловік: підожде. А я в город з'їжджу по хліб.
— Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщиків.
— Чоловіків ловлять.
— Всіх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, і зганяють на сніг — замерзати.
— Хто казав?
— Вернулись декотрі в радгосп: ледве живі; багато пропало.
— От, біда! — зітхнула господиня. — І то ж дивіться, без перерви муку заводять.
Звістку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, ніби якимсь чином йому відому і моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна заборона, і над всім віяв смуток. Притягувала можливість добути в місті хоч трохи хліба. Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг хліба Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! — для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому.
З тією думкою пішов від Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни. Спинившися, глядів, як обшукувачі тягли латані торби на віз, до млинового дива, розчепіреного коренями. То — мов корона нужди, що завершила її збір, награбований і страшенно смачний для владущих.
До чергової хати під'їжджають; назустріч їм виходить сім'я через поріг: батько і купа дітей. Батько змарнів, аж чорний — подобизна мумії, і одіж на ньому несвітна, з рябих ганчірок, позшиваних косо, мабуть, віддертих від негодящих кофт і спідниць вікової давності. Знизу кругом обшив — необітнутою собачою шкірою.
Катранник, через кучугури глядівши разом з двома перехожими, зразу відзначив собі в думці: недавно зідрана та шкіра. Або придушено пса, або дохлого знайдено на пустирі. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; він їх пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, відрізані з рубцями від рамтя. І стали ноги товсті, як колоддя. Гурт обшарпаних дітей тримався за тата з усіх боків. Дивно, що вони, всі босоніж і всі худющі, як стеблини,— дуже пузаті: животи їх торбинками віддуваються.
Покривлені двері відхилилися в сіни, де лежить мертва жінка; сніг коло неї наметений.
Облава в гаморі і тупоті розігналась до дверей. А враз стихла, приклякши і дивлячись на безсловесних мешканців, що стояли біля порога.
Начальник обшукувачів хотів зайти в хату, але намір притьма стрінувся з такою силою відстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула назад. Сіпнувся начальник від хати і вилаявся: з найїдкішою злістю свого серця і виразу. Як димом обдихані, він і вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, відходили від живих примар; потім прискорили ходу і в ворота вже вибігали — до збірного воза, з яким негайно посунули далі. Три свідки, ще коли бригада наближалася, і собі відвели очі; побрели вулицею: далі від лиха.
Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі, важко дихав і казав:
— Я скоро помру.
Побивається мати; і став коло постелі тато — неспроможяий слово вимовити; душа скована...
"Це — кінець!" — нестерпною іскрою пронеслося в свідомості. Враз Мирон Данилович застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.
Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті, навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.
Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:
— Гарячої води хочу напитись! — глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.