Великі дерева біля кладовища спиняли завію, і сніг лежав тонший, ніж по околиці. Мертвих кладено також біля могилок, просто на білу поверхню; або загортано так неглибоко, що земля і сніг. злягаючися, потроху вивільняли їх, показуючи недавні заметини. Всюди видно: то нога, то коліно, то руха по лікоть чи сама кість, чи вигнута спина і голова,— виставляються з глинистого грунту і зимового покрову, як після побоїща, веденого вже не людьми, а збігом демонів, що не знають звичаю достойно класти покійників на останній сон. Кинули їх мертвими і притоптали, швидко через них перебігши. Виказуються небіжчики крізь сніг, мов з потоплення якогось: білого і морозного, що залило, але не закрило їх цілком, — так і спинилося, страхаючи живих.
Хотів відходити Мирон Данилович; бачить — гурток дрібний рушає помалу, помалу до кладовища, навпростець через безпарканні садиби, відтіля, де дитячий будинок рудіє. Чого ж малята самі, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, ніби зв'язані докупи; окремо двоє — волочать якісь речі, відставши.
Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді підійшов Мирон Данилович.
— Добридень, дядьку, добридень! — врізноголос відказують на привітання копачі; здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні трупик — його руки, криво скорчені біля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть схожий з обличчя на нього.
— Ану, хлопці, я поможу — хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? — зразу ж і втомився. Колись від зорі міг до зорі рити, забувши про спочинок, тільки набіглий піт з брови струшував, а тепер неспроможний півгодини повертіти лопатою. Зачав дрібно тремтіти, немічне і гірко. Відчув таку чорну змору, що от-от похилить на сніг. Стояв, обпершись на лопатку.
Перед очима трупик, мов пергаментовий шкірою, і пойнятий темною сизістю в страшній схудлості: кістячечок зоставсь і шкіра на ньому, що обсохла; замість одежки.
Поставив лопатку в свіже риття Мирон Данилович — так, щоб не впала, як руку прийняти, і признався:
— Несила мені землю копати, хлопці!
— Ми самі.
Пішов він, оглянувся з вулиці і побачив, що вже притрушують. Не осуджував їх: "Де тут закопати, як слід, коли немічні? І від цього трупика крізь сніг руки виставляться..."
Ідучи, позирає на дворища Катранник; то в одному, то в другому — мертві, покладені на сніг. Але комісія, байдужа до них, перебігає від порога до порога.
Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник,— треба довідатися, чи живий. Господар і жінка дома: з кукурудзяними качанами клопіт.
— Сьогодні в радгоспі ніякого діла,— сказав Самоха,— так і зійшлися завчасу. Не дивуйтесь моїй мукомольні! Дістав п'ять кілограмів кукурудзяного качанця, це — така зарплата; буду кришити.
Порубав качани сокирою на дривітні і вкидає в мішок, потім гатить по них обухом.
Катранник розповів про зустрічі — з партійцями і дітьми.
— Подушать нас! — сказала господиня, чорнява, як нічний жучок, але недокрівна, аж воскувата. Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в риску.
— Дивіться на хатній млин! — запрошує він гостя.— Засипатиму зараз: моє серебро змелеться. В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і гість підступив, пильно оглядаючи.
— Нічого хитрого,— мовить Самоха.— Я поставив рівно зрізаний пеньок з прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от, на йому і крутиться верхній пеньок. При самих зрізах, обведено бляшаний пас і до нижнього пенька прибито. Зоставлено рівчак — для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся механіка.
— Вся то вся, а звірувата штука! — знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух віддається болісно.
Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами на всі боки, ніби ця машина, — і каменюки кругом, як тут навалені.
— Каміння чого?
— Треба; щоб нижній пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.
— Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що,— сказав гість. — Нехай подивляться! Такої індустрії ще не бачили.
— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять:
"Завершення ленінізму в селі Кленоточі", і рік поставлять — "На переході зими з тридцять другого в тридцять третій". Після виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль і присусідити біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво: цар-злидні.
— Скажуть, нерівня тим двом.
— Як так? Це ж цінніше... Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.
— Їм такий млин навіщо?
— Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять — боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть: а де механіка Самохи? — давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває борошенце: млинці пекти.
— Премія буде.
— Буде: нашийник імені вождя революції.
— Цитьте! — спинила господиня. — В двір заходять, такої премії дадуть, що світа не побачим.
— Я ждав; всіх радгоспнил перетрушують, — сказав Самоха. — А в вас були?
— Двічі. Перерили і вимели хату — скрізь так.
Самоха миттю накинув дрантину на корінястий механізм. Заходять обшукувачі. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищі, зиркають під піч і піл, і в кутки; тягнуть накриття.