Йонкер кивнув головою.
— Ви також, мадам? У такому разі ваш портрет мав відкрити вам, що Педро був у вас закоханий. До речі, він ніколи до вас не залицявся?
— Якщо ви й далі провадитимете в цьому тоні, пане Мегре, я муситиму довести вашу манеру поводитися до відома мого посла, — суворо промовив Йонкер.
— Не забудьте також інформувати його і про тих осіб, котрі приходять до вас увечері і часом залишаються до ранку.
— А я гадав, що знаю французів…
— Я теж гадав, що знаю голландців…
— Будь ласка, припиніть цю суперечку, — втрутилася Мірелла. — Я розумію, що мого чоловіка дратують деякі запитання, а надто, коли йдеться про мене: І водночас можна зрозуміти пана комісара, якому видається дивним наш лад життя. Щодо тих жінок, пане Мегре, то я знала про них навіть до того, як ми побралися. Чоловіків, подібних до нього, безліч… Та більшість із них ховаються, навіть удають із себе поборників моралі… Але він стоїть за чесність та відвертість у таких справах. І я вбачаю в цьому шану моєму розумові та відданості.
"Все-таки не любові", — подумав комісар.
— Тепер ви розумієте, в чому річ. Коли людині немає чого приховувати, її завжди можна впіймати на певних суперечностях. І деякі відповіді такої людини можуть і справді здатися не досить точними.
— Гаразд, я поставлю вам цілком конкретне запитання. До котрої години ночі ви були вчора в малярні?
— Я повинна подумати… Коли я йду працювати, то не беру з собою годинника, а нагорі, як ви могли помітити, дзиґарів немає. Близько одинадцятої я відпустила свою покоївку спати…
— Ви були тоді на третьому поверсі?
— Так. Вона прийшла запитати в мене, чи треба їй чекати, поки я лягатиму спати, щоб допомогти прибратися на ніч…
— Ви працюєте над тією картиною, яка й зараз на мольберті?
— Я довго шукала сюжету з рашкулем в одній руці, ганчіркою в другій…
— І який ви знайшли сюжет?
— Назвімо це "Гармонія". Абстрактний живопис не створюється як заманеться… Абстрактна картина потребує більше роздумів та шукань, аніж полотно реалістичне.
— Ми вже дійшли до одинадцятої… Що було далі?
— Коли я прийшла до своєї кімнати, повернуло вже принаймні на другу.
— Ви не забули вимкнути світло в малярні?
— Здається, ні. Такі речі робляться машинально.
— На вас були ті самі хламида й тюрбан, що й сьогодні?
— Це мій старий купальний халат та звичайний махровий рушник. Адже мені було б кумедно купувати справжню художницьку блузу, як у професіоналів… Я ж лише аматорка…
— Ваш друг уже спав? Ви не пішли побажати йому на добраніч?
— Коли я лягаю пізніше, у нас це не заведено.
— Ви боїтеся застати його в товаристві котроїсь із його відвідувачок?
— Хоча б і так.
— Ну, у мене, здається, все…
Він відчув, як одразу розрядилася атмосфера в кімнаті, та з його боку це був лише випробуваний викрут. Він повільно запалив люльку, вдаючи, що думає, чи, бува, чого не забув.
— Щойно, пане Йонкер, ви з притаманним вам тактом зауважили, що мені годі збагнути психіку, вчинки та звички аматора й колекціонера живопису. З вашої бібліотеки я бачу, що ви стежите за всіма значними розпродажами. І багато купуєте, бо був час, коли змушені були складати в малярні картини, яким бракувало місця на стінах… Чи можу я з цього вивести, що ви продаєте ті картини, які вже вам не подобаються?
— Я зараз спробую порозумітися з вами остаточно. Певну кількість картин я успадкував од свого батька, який був не лише фінансистом, а й тонким і досвідченим колекціонером. Він один із перших відкрив чимало митців, за творами яких тепер ганяються всі музеї. Мої прибутки досить значні, та, певна річ, купувати все, що забагнеться, і мені не до снаги. Як більшість колекціонерів, я почав з порівняно недорогих картин, або, як то кажуть, другорядних творів великих митців… Потроху, в міру того, як ці полотна, дорожчали, а мої смаки ставали витонченішими, я спродував частину картин і купував інші, значніші…
— Даруйте, що я вас знову перебиваю. Ці операції тривають і досі?
— І триватимуть аж до моєї смерті.
— А яким чином ви позбулися непотрібних вам картин?.. Надсилаєте їх до готелю "Друо" чи передаєте котромусь із торговців?
— За все життя я послав на публічний розпродаж лише дві картини. Там здебільшого розпродаються ті картини, які дісталися в спадок по смерті того чи того колекціонера. Справжні аматори діють інакше.
— Себто як?
— Справжній аматор знає ринок. Йому, наприклад, відомо, що той чи той музей у Сполучених Штатах чи котрійсь із країн Південної Америки шукає Ренуара або, скажімо, Пікассо блакитної доби. Коли йому потрібно позбутися якоїсь із таких картин, він налагоджує контакти…
— Ось декотрі з ваших сусідів бачили, як од вас виносять картини…
— Що могли бути й роботами моєї дружини…
— А чи не могли б ви, пане Йонкер, назвати мені імена кількох ваших покупців? Скажімо, тих, з якими-ви мали справу протягом останнього року…
— Ні.
Це не могло б прозвучати більш холодно та категорично.
— Чи повинен я з цього зробити висновок, що йдеться про контрабанду?
— Я не люблю цього слова. Просто в подібних, операціях потрібен максимум обережності. В більшості країн, приміром, існують обмеження на вивіз творів мистецтва, котрі оголошуються народним добром. Право першості щодо купівлі надається національним музеям тієї чи тієї країни, а в дозволі на вивіз картин, як правило, відмовляють. У салоні ви могли б бачити один із ранніх творів Кіріко, таємно вивезений з Італії, а також, хоч це вам може здатися абсолютно неймовірним, картину Мане… Тепер ви розумієте, чому я не можу назвати вам імена? До мене приходять, платять гроші, забирають картину. Що з нею буде потім — мене не стосується…
— І ви справді цього не знаєте?
— Я не хочу знати! Це вже не моя справа. Так само я— ніколи не питаю, якими шляхами надходить до мене та чи: та картина… Я купую її — і годі!
Мегре підвівся. У нього було враження, що він сидить тут цілу вічність, і вже мало не умлівав од задушливої атмосфери в цьому домі. До того ж комісара мучила спрага, а розмова з Йонкером зайшла так далеко, що тепер він не сподівався на його віскі.
— Даруйте ще раз, мадам, що я перервав вашу роботу і зіпсував вам день…