Вуха голландця зненацька налилися кров'ю, але він мовчки смоктав свою сигару.
— Я міг би подумати, що йдеться про подруг пані Йонкер, коли б ті дами не належали до такого середовища, що ця гіпотеза була б образою для господині дому.
Комісарові не часто доводилося добирати слів та будувати фрази так старанно, як цього разу. І він не пам'ятав, щоб йому було коли так ніяково.
— Ви не станете заперечувати, що такі візити справді були?
— Коли ви вже завдали собі клопоту їхати сюди, пане комісар, то ясно, що ви певні у справедливості вашої інформації. Чи не так? Признайтеся, що якби мені спала нерозважна думка суперечити вам, то одразу з'явилися б свідки…
— Ви не відповіли на моє запитання.
— А що ж іще розповіли вам про тих молодих жінок?
— Я поставив вам запитання, а ви ставите мені інше.
— Адже я в себе вдома… От коли б я сидів у вас у кабінеті, то становище було б діаметрально протилежне…
Комісар вирішив відступити.
— Ну, гаразд!.. Отож, загалом кажучи, йдеться про жінок легкої поведінки. Здебільшого вони приходять пізно, а виходять часом уранці, так що в декого може скластися враження, ніби вони тут ночують.
— Це правда.
Він не одвів погляду, навпаки, дивився просто на комісара, але очі в нього немов скаламутилися і стали сірі.
Лише думка про бідолашного Лоньйона, тяжко пораненого підступними пострілами в живіт із смертоносної зброї, та його невідомого нападника надала комісарові снаги провадити далі.
Йонкер сидів у своєму кріслі так незворушно, немов грав у покер.
— Будь ласка, поправте, коли я скажу щось не так. Спершу я подумав, що ці панночки приходять до вашого слуги. Та потім дізнався, що в нього є інша знайома і що ці візити траплялися й тоді, коли його самого не було вдома. До речі, чи не міг би я у вас запитати, де міститься кімната вашого слуги?
— На третьому поверсі, поруч із майстернею.
— А де сплять покоївки та куховарки? Також, на третьому поверсі?
— Ні. В саду є флігель. Вони живуть там.
— Двері цим нічним відвідувачкам часто відчиняли ви самі. Даруйте, коли я додам, що згідно з моїми відомостями це часто робила і пані Йонкер.
— О! Бачу за нами непогано наглядають! Виявляється, Париж мало чим відрізняється від наших хуторів, де цю роль добровільних шпигунів беруть на себе старі баби. А тепер дозвольте запитати: що є спільного між цими, як ви кажете, візитами та пострілами на вулиці минулої ночі? Бо я навіть не припускаю думки, що підозра якимось чином могла впасти на мене, коли тільки з невідомих мені причин, ваш уряд не вважає небажаним моє подальше проживання в цій країні.
— Ні, йдеться не про це. Просто я намагаюся грати з відкритими картами. Весь хід подій минулої ночі, вид зброї, якою користувався нападник, а також декотрі інші деталі дають мені підстави думати, що ми маємо справу з професіоналами.
— 1 ви гадаєте, що я маю якісь стосунки з такими людьми?
— Ні, але, з вашого дозволу, я висловлю одне припущення: ви дуже багата людина, пане Йонкер. У цьому будинку зберігається більше витворів мистецтва, аніж у деяких музеях, і вартість їх величезна… А тепер скажіть, чи є у вас якась система охорони цих скарбів?
— Ні! Справжні, як ви кажете, професіонали мають за дитячі іграшки найдосконаліші системи. До речі, це зовсім недавно було зайвий раз доведено у вашій країні. Тому я віддаю перевагу доброму старому страхуванню…
— І вас ніколи не намагалися пограбувати?
— Як мені відомо, ніколи.
— Ви певні у ваших слугах?
— У Карлі — цілком, у куховарці теж. Вона працює в мене вже понад двадцять років. Щодо покоївок, то їх я знаю менше, хоч моя дружина не наймає нікого без рекомендації поважних людей. І все-таки ви мені не пояснили, що спільного між моїми нічними відвідувачками та…
— Зараз скажу…
Комісар був загалом вдоволений з того, як він маневрував досі, і тому вирішив винагородити себе добрячим ковтком віскі.
— Припустімо, що якась банда крадіїв картин — а таких на світі багато — готується навідатися й до вас… Припустімо далі, що окружний інспектор десь краєм вуха про це почув… Але чутки були надто невиразні, щоб відразу вживати якихось заходів… І от він сам починав чатувати вночі навпроти вашого будинку… Щоб перевірити чутку і в разі потреби застукати злочинців на гарячому…
— Ви не гадаєте, що це було б досить ризиковано з його боку?
— У нашій справі, пане Йонкер, ми часто змушені ризикувати.
— Даруйте.
— Бандити, що спеціалізуються на витворах мистецтва, певна річ, інколи не зупиняються й перед убивством… Та загалом це культурні й цілком інтелігентні люди, котрі не лізуть у воду, не спитавши броду… Перед тим як учинити напад, вони вивчають об'єкт… Оскільки ви певні у ваших слугах, мені лишається тільки припустити, що котрась із цих панночок…
Важко було визначити, що думав у цю мить голландець. Чи він справді вірив міркуванням комісара, чи лише вдавав, а сам уже чув нюхом якусь пастку?
— Кралечки, що працюють у нічних кабаре, так чи так перебувають у контакті з тим, що в нас, у Франції, називається демімондом…
— Отже, ви завітали до мене тільки для того, щоб узяти список цих осіб з прізвищами, адресами і номерами телефонів?
В його голосі бринів неприхований глум.
— Цілком можливо, що це могло б стати нам у пригоді. Та поки що мене цікавить інше: чого вони сюди приходять?
Ух! Він зупинився, щоб трохи передихнути. Йонкер немов примерз до крісла і, не кліпаючи, дивився просто у вічі комісарові. Сигара в його руці давно згасла.
— Гаразд! — раптом мовив він і підвівся.
Потім поклав недопалок у блакитну попільничку і кілька разів пройшовся кабінетом.
— Я вже казав вам, шановний добродію, ще на початку цієї розмови, що відповім лише на ті ваші запитання, які не стосуються мого приватного життя. Ви ж влізли в нього обома ногами, пов'язавши їх із подіями минулої ночі. Це було зроблено дуже спритно, поздоровляю вас!
Він зупинився навпроти Мегре. Комісар також схопився.
— Здається, ви вже досить давно працюєте в поліції?
— Двадцять вісім років.
— Сподіваюся, вам доводилося мати справу не тільки з усякою потолоччю. А чи, може, ви вперше бачите такого, як я? Тож доводжу до вашого відома, що я знаю багато людей моєї верстви, мого віку та становища, які часто потурають певним своїм інстинктам. Чи ви гадаєте, що це великий гріх? Ваш Париж ніколи не відзначався надмірним пуританством, пане Мегре. Може, в мене на батьківщині на такого, як я, показували б пальцями, може, там зі мною перестали б знатися всі мої родичі та близькі. Є чимало чужоземців, котрі поселилися у вас, у Франції, — чи то на Лазуровому березі, чи то в самому Парижі, — лише тому, що тут до таких речей здавна ставляться толерантно…