Після судового процесу власті закрили лінгвістичні інститути Української Академії наук та провели нові арешти науковців. Про це повідомляла, зокрема, газета "Вісті" у номері від 14 березня 1930 р. Серед обвинувачень, що фігурували на процесі СВУ, крім таких, наприклад, як намір захопити владу, називалося також прагнення до "українізації" України, відстоювання її національної самобутності. Між іншим, саме до цього прагнули й М.О. Скрипник та багато інших українських комуністів. Характерно, що Скрипник хоча й засуджував учасників СВУ, але робив це на тій підставі, що вони використовували свою наукову працю аби "приховати" саботаж, не торкаючись пунктів звинувачень, що стосувались "українства".
Розміри цієї "чистки" були величезні. Уже після завершення процесу у "справі СВУ" повідомлялося про ув'язнення до Соловецьких концентраційних таборів студентів із Києва та інших міст України, засуджених у рамках цієї сфабрикованої змови. Цікаво зазначити, що багато "осередків" СВУ було "виявлено" в селах. Відомо також, що в березні 1930 р. велику групу українців, що служили в Першому сибірському кавалерійському корпусі, ув'язнили за обвинуваченням у зраді чи антирадянській пропаганді.
У лютому 1931 р. прокотилася нова хвиля арештів провідних представників інтелектуальних кіл — переважно визначних учених, які повернулися з еміграції у 1924–1925 рр. Вони, за даними ОДПУ, організували "Український національний центр", який очолили видатний національний діяч, історик Грушевський та колишній прем'єр незалежної України Голубович, на думку властей, — один із головних змовників. Грушевський уже протягом року зазнавав подібних нападок. Відомо, що в середині 20-х років, коли обмірковувалась можливість заборони його основної праці "Історія України-Руси", ОДПУ направило своїм місцевим працівникам спеціальний циркуляр, зобов'язавши виявляти усіх, хто цікавиться цією книгою.
Більшість членів "Українського національного центру", як повідомлялося у матеріалах ДПУ, — колишні есери. Вони, здогадне, мали "численних" рядових співучасника:
Цього разу прилюдного процесу не відбулося. Більшість обвинувачених відправили до концтаборів, хоча самого Грушевського попросту усунули з України і посадили під домашній арешт.
Ці кроки були вирішальними в наступі на українізацію. Вони означали придушення тієї частини старої інтелігенції, яка примирилася з радянською владою на платформі відродження самобутності української національної культури. В 1931 р. українська комуністична інтелігенція сама зазнала нападок на початку нової стадії знищення всіх тих ознак українського самовияву, які жили повним життям наприкінці 20-х рогів (до чого ми ще повернемося у розділі 13).
Цій першій агаві на українську інтелігенцію передувала загальна кампанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. "Обезглавлювання" нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін, очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею щодо зв'язку між нацією та селянством він висловив досить чітко: "Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема".
Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася й на сторінках партійної преси. "Пролетарська правда" в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що "знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні".
"Змову" СВУ, як бачимо, поширили на села. У зв'язку з цією "справою" було розстріляно багато сільських учителів, про що повідомлялося і в офіційних джерелах. В одній окрузі разом із групою селян розстріляли також головного лікаря округи та голову виконкому як змовників СВУ. Подібних повідомлень на сторінках тогочасної радянської преси можна було зустріти десятки.
Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив, що "націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві". У свою чергу, шеф ОДПУ в Україні Балицький так підсумував результати боротьби проти "антирадянських сил" у республіці: "У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму".
Таким чином, "куркуля" ганили як носія націоналістичних ідей, а "націоналіста" як виразника куркульських настроїв. Але до якої б категорії не включали українського селянина, він, безсумнівно, завдавав занадто багато клопоту для радянського режиму. Повідомлення, що надходили з СРСР, вказували на те, що опір в Україні був сильніший, аніж у самій етнографічній Росії. Існує думка (її, наприклад, дотримується генерал Григоренко), що, оскільки провал першої кампанії колективізації був переважно результатом масових виступів в Україні та на Північному Кавказі, Сталін з цього зробив висновок, що це були особливо непіддатливі терени, і тому їх потрібно нещадно придушити (один із очевидців тогочасних подій висловлював думку, що однією з причин особливої ворожості українців до колективізації слід уважати й те, що колгоспи в Україні були загалом значно більшими за розмірами, а значить ще більш некерованими та збюрократизованими, аніж у Росії).
Більше того, колективізація в Україні відбувалася інтенсивніше, ніж у РРФСР. На середину 1932 р. 70 % українських селян були в колгоспах, а в Росії — лише 59,3 %.
Сталін неодноразово застерігав проти "ідеалізації колгоспів". Саме їхнє існування, стверджував він, ще не означало, що класовий ворог зник. Навпаки, класову боротьбу тепер потрібно було вести усередині самих колгоспів.
Тепер, після завершення колективізації в цілому, всіх, кого можна було б назвати "куркулем" на підставі будь-якого раціонального аналізу, було вже усунуто. Отже, голодовий терор мав скеровуватися повністю проти звичайного селянина-колгоспника та вцілілих селян-одноосібників, здебільшого навіть ще бідніших. Тобто це не було частиною кампанії колективізації, яка вже по суті завершилася. Одначе, як би це не здавалося неймовірним, "куркуль" усе ще залишався, навіть якщо відкрито він не опирався колгоспам: "Сьогоднішні антирадянські елементи, — запевняв Сталін, — це в більшості люди "спокійні", "солодкі" та майже "святі". Куркуля, — добавляв він, — розбито, але цілковито не знищено".