26 травня 1931 р. залізничний ешелон (61 вагон, що вмістили до 3500 членів "куркульських" родин) відійшов від Янценова — маленької станції в Запорізькій губернії, а 3 червня прибув до місця їхнього заслання в Сибіру. Вагони в таких поїздах у середньому вміщували 40–60 чоловік. Вони були замкнені, а отже, мали обмаль свіжого повітря і світла. Звичайно на 10 осіб видавали паляницю хліба (по 300 г на кожного) і піввідра чаю або рідкого супу, та й то не кожного дня. Інколи чай або суп заміняли простою водою.
Смертність у дорозі досягала 15–20 % (особливо часто помирали малі діти), — як у 40-х роках, коли на чужину депортувалися національні меншості. Чимало було дуже хворих людей, а серед жінок траплялися вагітні. Одна козачка народила у вагоні, й за таких умов немовля швидко померло. Вояки-охоронники викинули тільце під час руху поїзда…
Часом засланців доставляли більш-менш близько до місця кінцевого призначення, а часом залишали у транзитних пунктах, — очікувати наступного транспорту (особливо у Вологді та Архангельську). В Архангельську не діяла жодна церква — їх використовували як пересильні в'язниці, обладнавши багатоярусними нарами для спання. Помитися не було де, й людей обсідали виразки. Бідолахи блукали містом, прохаючи допомогти, та місцевим жителям суворо заборонялося виявляти будь-яке милосердя. Не дозволялося навіть підбирати померлих… Зрозуміло, мешканці міста самі боялися репресій…
У Вологді церкви також пристосовували під своєрідні в'язниці.
Відомий сучасний радянський письменник В. Тендряков пише у своєму творі "Смерть": "У Вохровому, окружному центрі [на Півночі], в маленькому сквері біля станції, розкуркулені селяни з України лежали й умирали. Людина звикала бачити там вранці трупи; зупинявсявіз, й Абрам, лікарняний візник, скидав їх на купу. Не всі вмирали; багато блукало запиленими, злиденними маленькими вуличками, тягнучи безкровні сині ноги, опухлі від водянки, випробовуючи кожного перехожого собачими благальними очима… їм нічого не давали; жителі самі, щоб дістати хліба на свої продуктові картки, ставали в чергу вночі, перед відкриттям крамниці".
Через такі транзитні пункти — або іншим шляхом — засланці врешті прибували в тайгу або тундру. На деяких із них — завезених на далеку північ Сибіру — чекала тут нова небезпека — великі ріки, котрі текли в Північний Льодовитий океан. Астаф'єв описує, як "куркулів" перевозили на плотах рікою Угрюм і як більшість із них гинули в порогах.
Якщо в сибірській тайзі траплялося якесь село, засланців поселяли там, а в іншому випадку їх, пише Гроссман, "скидали просто в сніг. Слабші вмирали", міцніші рубали ліс і будували такі собі халупи; "вони працювали майже без сну, щоб їхні родини не замерзли до смерті".
В англомовній літературі є згадка про такий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона "куркулів" протягом чотирьох днів ішла маршем близько 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, одепеушник закричав: "Маєте свою Україну ось тут", — і показав на ліс довкола. Й попередив: "Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо".
У пункті кінцевого призначення поблизу Красноярська знову ж таки не було ніякого притулку, зате вже стояла огорожа з колючого дроту — під оком кількох охоронників. Із 4 тис. чоловік, привезених туди, за два місяці померло близько половини. В іншому таборі, на Єнісеї, розкуркулені тулилися в землянках.
Німецький комуніст В. Леонхард описує, як між Петропавловськом та озером Балхаш (Казахстан) переселенців з України й Центральної Росії вели маршем в пустку: "Було лише кілька кілків, устромлених у землю, з невеличкими написами на них типу: селище 4.5, 4.6 і т. д. Селян привели сюди, сказавши, що відтепер вони мусять опікуватися собою самі. Отже, тоді вони самі викопали ями в землі. Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки".
В сучасній радянській історіографії підтверджується: "Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень" (Вопросы истории. 1964. № 11). Табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєрного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.
Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном "спеціальні поселення". Це не була форма ув'язнення, однак за "спецпоселенцями" наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію "куркулів" в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників, — просто "на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами", тобто співробітники ОДПУ.
Нові "сибіряки" мали настільки мізерні права, що в ідеологічному й політичному плані не відрізнялися від державних вигнанців. Якщо дівчина або парубок іззовні брали шлюб із "спецпоселенцями", вони самі переходили до стану кріпаків. Леонхардові розповідали, що навіть новачки споруджували свої землянки: "Партійні керівники часто в'їжджали до поселення верхи… Не було аж так погано, коли вони просто гримали на нас або лаяли чи кривдили, але часом вони з'являлися з батогами і кожний, хто траплявся на дорозі, куштував їх, — навіть дітей шмагали, коли вони бавилися".
Спочатку харчові раціони засланців визначали чекісти. У північних спецпоселеннях щоденна повна норма дорівнювала 600 г хліба, для тих, хто не виконував норми, — 400 г; 200 г отримували порушники режиму. Все це навіть нижче за норми в скрутніші періоди існування каторжних таборів.
Спецпоселення розташовувалися звичайно на землях, які до цього ніхто не вважав корисними, — по суті, в пустці. Особливо багато їх було поблизу Архангельська, Вологди та Котласа на Півночі й Північному Сході. У 640-кілометровій смузі на Далекій Півночі між Грязовцем й Архангельськом (на відстаю 50 км від залізниці) спостерігалося скупчення таборів, згодом пересунутих глибше до лісу. За однією з оцінок, в цій зоні мешкало до 2 млн розкуркулених (найбільша компактна група), переважно українців. Близько половини становили діти (хоч ця пропорція і зменшувалася в міру того, як молодші вмирали).