Навесні 1929 р. м'ясо також почали збирати силоміць (Сибір у такий спосіб здав 19 тис. т супроти 700 т у минулому році).
На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув'язненнями, спостерігалося чимало випадків конфіскацій "куркульських" реманенту й тяглової худоби, ба навіть землі (особливо в Україні). Тобто вже розпочалося справжнє "розкуркулювання", можливість якого партія поки що заперечувала. В теорії "куркуля" можна було тільки "примусити", причому виключно згідно з волею селянських мас. Однак на практиці цей "громадський вплив", по суті, фабрикувався. Якщо ж відкинути ідеологічний чи "косметичний" аспекти хлібозаготівельних кампаній, реальна картина виглядала так. Наприклад, в одному з округів, за повідомленням офіційної преси, ні бідняки, ні середняки не знайшли в політиці партії нічого привабливого. В іншому окрузі населення 40 % сіл голосували проти партійного курсу, ще в іншому — З0 %; газета "Известия" від 12 й 13 січня 1928 р. визнала, що сільські збори часто приймали антипартійні ухвали.
Та хоч не хоч, а кампанію треба було продовжувати. До неї вирішили залучити міських робітників-партійців, які, згідно з одним друкованим звітом, форсували рішення зборів "кавалерійськими методами". "Лівий ухильник" Сосновський, засланий до Сибіру, писав: представники влади "кидалися на селянина" в одностайній люті, небаченій від 1918–1919 рр.; від селянина вимагали тільки "давати" — зерно, податки, позички, забезпечення, і все — надтерміново…
Проглядаючи звіт за звітом, переконуємося: збори просто примушувалися до покори залякуванням. А проте, як побачимо далі, ці методи швидше об'єднували селян (і в тому числі незаможників), ніж роз'єднували. Тиск, скерований нібито проти "куркулів", не давав сподіваних результатів, а тому урядовці, хоч ніколи й не мали прямих інструкцій застосовувати конфіскації проти середняка, знову почали це робити.
В інтересах загострення "класової боротьби" було вирішено передавати 25 % вилученого у "куркулів" хліба незаможникам і наймитам. Та й на це останні реагували дещо стримано. А з початком весни таке хабарництво взагалі довелося припинити — весь хліб забирала держава. Як зазначив Бауман, селянин-бідняк, такий корисний до цього, навесні "часто не мав удосталь їжі, а отже, він також пішов із шапкою в руці на поклін до куркуля". А. Мікоян теж згадував про "хитання" селянина-бідняка під впливом "куркулів". У передовій статті газети "Правда" від 10 січня 1929 р. наголошувалося: "куркулі" привертали на свій бік решту селян під гаслами підтримки рівності громади.
З огляду на все сказане "урало-сибірський метод" не можна визнати ефективним. Його головний недолік полягав у тому, що хліб у виробника треба було відбирати силоміць, і робили це переважно непрохані зайди. Крім того, "метод" передбачав не простий примус, а такий, що відповідав засадам "воєнно-командної" економіки, а отже, аж ніяк не суміщався із поки що діючими ринковими відносинами. Словом, наступ на ринок розгортався, бо "придушення куркуля" (чого домагалися в ході хлібозаготівель) з економічної точки зору якраз і означало знищення в селянина стимулу працювати на вільний ринок.
* * *
Кампанія на селі не була єдиною ознакою "ухилу вліво". Вся суспільна атмосфера у країні, починаючи від 1928 р., у різкому контрасті з відносним спокоєм раннього непу була насичена терором й істерією.
Сигналом до початку нагнітання обстановки послужив перший із горезвісних судових процесів — "шахтинська справа" (березень 1928 р.), коли всупереч бажанню "правих", поміркованого сталінця Куйбишева (завідуючий господарськими справами) і навіть голови ОДПУ Менжинського Сталін організував неправедне судилище над групою інженерів — "буржуазних спеціалістів". Протягом 1928–1929 рр. повсюдно викривали "саботажників", зокрема "буржуазних спеціалістів" у Казахстані, нібито пов'язаних з "англійським капіталістом Урквартом".
"Шахтинська" та інші "справи" чітко дали зрозуміти: класова боротьба відновлюється, причому з більшою інтенсивністю. Третину всіх фахівців, зайнятих тоді в народному господарстві, становила інтелігенція ще дореволюційної школи, а з-поміж спеціалістів із вищою освітою вона складала явну більшість (серед учителів із вищою освітою — 60 %). Та попри це старих інтелігентів повсюдно виганяли з роботи, нерідко засилали, а то й навіть доводили до смерті, їхніх дітей виключали з вузів. Як наслідок, за станом на 1930 р. більше половини працюючих інженерів уже втратили рівень належної підготовки: лише 11,4 % із них мали вищу освіту, а деякі не закінчили навіть і прискорених курсів.
"Культурна революція" в Україні відбувалася дещо інакше, ніж у Росії: тут переслідували не тільки представників старшої української культурної еліти, а й "націоналістично" настроєних інтелігентів-комуністів. Сільських учителів — звичайно "підозрілого" соціального походження — часто-густо карали як "класових ворогів" або й просто на таких, скажімо, підставах, як наявність родича-священика.
У "Смоленському архіві" міститься документ, що добре характеризує мерзенну суспільно-моральну атмосферу в країні 1929 р. Одного разу, оповідає документ, місцеві урядовці "спеціально пішли до Яблонської школи, щоб побачити вчительку Орлову, дочку куркуля, засудженого на 8 років за антирадянську діяльність, і попівську дочку [вчительку] Кустову. Там вони влаштували вечірку з пиятикою, примусивши вчительок спати з ними… [один із урядовців] мотивував свою ганебну пропозицію заявою:
"Я — [радянська] влада; я можу робити, що завгодно", знаючи, що такі заяви справлять особливий ефект на Орлову та Кустову, оскільки вони чужого класового походження. Внаслідок його переслідувань Кустова була близька до самогубства".
* * *
Загальне марксистське положення, що класове почуття має слугувати за рушійну силу соціальних перетворень, необхідно було пристосувати до сільських умов. Тож на селі його повсякчас розпалювали, а в разі невдачі просто вигадували.
У промові на засіданні ВЦВК у грудні 1928 р. голова ВЦВК М. Калінін навів деякі з причин того, чому селяни, і в їхньому числі незаможники, не відчували до "куркуля" належної класової ненависті. Куркуль, твердив він, "також відіграє позитивну роль у сільському господарстві", бо надає позички незаможникові й таким чином "рятує його від біди в часи страждань" (до речі, це було непрямим визнанням того, що радянська влада бідняка "не рятує"), а коли куркуль забивав корову, то незаможник міг купити в нього трохи м'яса.