Однак урешті-решт під натиском німецьких й австрійських військ більшовики змушені були відступити. У квітні 1918 p. вони оголосили про розпуск свого українського радянського уряду.
Центральна Рада відправила своїх делегатів до Бреста, де більшовики вели переговори з німцями і, згідно з інструкціями Леніна, змушені були відмовитися від своїх претензій на Україну й беззастережно визнати її незалежність. Відтепер Україну експлуатували вже німецькі та австрійські війська (під виглядом "союзників"). Держави Центральної осі прагнули використати її ресурси в останній фазі війни проти Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки. 29 квітня 1918 p. ці держави організували в Україні державний переворот. Генерал Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом і правив до грудня, спираючись на російські елементи та заможні верстви населення.
Нарешті було сформовано Комуністичну партію (більшовиків) України, і 5—12 липня 1918 p. в Москві відбувся її перший з'їзд. Незважаючи на опір українських комуністів на чолі з Миколою Скрипником, вона стала невід'ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків). Другий з'їзд КП(б)У, скликаний 17–22 жовтня 1918 p. також у Москві, зазначив: її головним завданням є об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв заявив на з'їзді: у Фінляндії, Польщі та Україні "гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції".
Все це свідчило про те, що більшовики, як і більшість інших росіян, були заскочені зненацька навдивовижу швидким і докорінним відродженням української нації. Вони й далі продовжували дивитися на Україну, як на частину "єдиної й неподільної Росії". Скажімо, українська мова звично розглядалася як селянський діалект російської. Так, Ленін до цього говорив про права українців серед інших національностей Російської імперії, але на VIII з'їзді РКП(б) (1919) він же заявив: німці знищили будь-яке національне почуття, котре могло існувати в Україні, і навіть сумнівався, чи була українська мова насправді масовою.
З огляду на сказане не дивно, що в партійній програмі 1918 p. чітко наголошувалося: Україна, Латвія, Литва та Білорусія нині існують як окремі радянські республіки (чим поки що розв'язується питання державної структури), однак це жодною мірою не означає, що РКП(б) повинна у свою чергу реорганізуватися у федерацію незалежних комуністичних партій. Має існувати одна централізована комуністична партія з єдиним центральним комітетом. Всі ухвали РКП(б) та її керівних органів обов'язкові для всіх відділів партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, латвійських, литовських комуністів користуються правами обласних партійних комітетів і цілком підлягають Центральному Комітетові РКП(б).
Щоправда, попервах така субординація не завжди витримувалася. На XI з'їзді РКП(б) Ленін заявив: "Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би це ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас".
* * *
Після краху Німеччини в листопаді 1918 p. повстання проти Скоропадського швидко відновило в Україні республіку, й Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими. В обмін на легалізацію діяльності КП(б)У Москва погодилася не втручатися у справи відновленої Української Народної Республіки. Вочевидь, Ленін поки ще не прийняв рішення про вторгнення в Україну.
У військовому відношенні український уряд був слабкий. Військовий міністр України С. Петлюра керував великим селянським повстанням проти гетьманату, але після перемоги селяни повернулися додому, й держава залишилася майже беззахисною. Маючи невеликий вибір, Петлюра був змушений надати повноваження та гроші будь-кому, хто спроможеться зібрати військо. Однак виявилося, що отамани — командири новостворених військ — не піддавалися контролю й нерідко ставали самостійними місцевими військовими ватажками, які не підкорялися верховній владі й навіть чинили погроми серед мирного населення.
Отже, Україна виявилася неготовою до відсічі нового наступу з Півночі, і 5 лютого 1919 p. її уряд був знову змушений виїхати з Києва. Більшу частину цього року він перебував у Кам'янці-Подільському. Росія відмовилася визнати незалежність України, й тому, а також з інших причин, український народ не сприймав радянський режим. Коли, наприклад, була зроблена спроба зберегти старі земельні маєтки у вигляді державних або колективних господарств, селяни захопили 75 % цієї землі.
При запровадженні другого радянського режиму в Україні великою мірою виходили з ленінського прогнозу (зробленого 22 жовтня 1918 p. на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і профспілок), що незабаром розпочнеться "міжнародна пролетарська революція". Уряд нової Української Радянської республіки складався з чотирьох росіян, двох українців та болгарина Християна Раковського (голова). За дорученням Леніна Раковський провадив у Києві переговори з гетьманатом, а по переїзді до цього міста написав низку статей про те, що український націоналізм, мовляв, є химерою кількох інтелігентів, тоді як місцеві селяни бажають, щоб до них зверталися по-російськи (див., напр., "Известия" від З січ. 1919 p.). В лютому 1919 p. він заявив: визнання української мови як державної було б "реакційним" заходом, від якого виграли б лише "куркулі" та "націоналістична інтелігенція".
Ленін прагнув будь-що залучити Україну до створюваної ним системи, бо радянська влада конче потребувала життєво необхідного їй українського промислового, сільськогосподарського, людського потенціалу, природних багатств тощо (тут більшовики ні в чому не відрізнялися від німців, котрі в своїх інтересах уперто боролися за ресурси України). 11 лютого 1919 p. Москва дала вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб — понад норму споживання, визначену в 286 пудів на душу населення. В березні 1919 p. Ленін заявив (у праці "Успіхи і труднощі Радянської влади"), що більшовикам для їхнього виживання необхідно добути додатково 50 млн пудів хліба. На думку українського дослідника-емігранта П. Феденка, це твердження було, вочевидь, перебільшенням (мабуть, про "виживання" ще зарано було говорити), однак в усякому разі Ленін, не бажаючи дратувати російське селянство новими реквізиціями, прагнув перекласти їхній тягар на чиїсь інші плечі.