Тим часом існування заляканих селян, що ледь уціліли, було обмежене прожитковим мінімумом. Червнева директива Сталіна проголосила, що лише 10 % загальної кількості зерна після обмолоту могло залишатися в колгоспах "для прожитку, після виконання плану заготівель, сплати зобов'язань перед машинно-тракторними станціями, за забезпечення насінням і кормами". Голод був крайнім методом боротьби з українським селянством. Тепер на нього чекали нестатки та експлуатація як постійна форма існування.
Одночасно продовжувався наступ на українську національну спадщину. Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні сліпі кобзарі,яких свого часу оспівав Шевченко. Вони мандрували від села до села, заробляючи собі на прожиток виконанням старовинних пісень і дум і таким чином постійно нагадуючи українцям про їхнє вільне й героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Співців запросили на з'їзд і там усіх заарештували. Більшість згодом розстріляли — що для сталінських поплічників досить логічно, бо зі сліпців було б мало користі, якби їх спробували використати як робочу силу в таборах…
* * *
А в містах не вщухала кампанія проти прихильників українізації. До того ж на українських аграрників можна було скинути відповідальність за голод, звинувативши їх у "саботажі". Так, 5 березня 1933 р. до суду притягнули 75 провідних спеціалістів сільського господарства — і не тільки в Україні, а й на Північному Кавказі та в Білорусії.
Пошук "ворогів народу" мав в Україні підкреслено антиукраїнський характер. Зі старою інтелігенцією, яка репрезентувала широке розмаїття національної культури, вже розправилися. Тепер прийшла черга національного елемента в самій українській комуністичній партії.
Звичайно, відразу ж був "розкритий" зв'язок між комуністичними "націоналістичними" змовниками та попередніми, некомуністичними жертвами. Матвія Яворського, головного "ідеологічного сторожового пса" партії над українськими істориками, піддали нищівній критиці за його "націоналістично-прокуркульську" систему поглядів у 1930 р. У березні 1933 р. його заарештували, звинувативши в приналежності до "Української військової організації" (УВО). Є дані, що його посадили до табору і в 1937 р. розстріляли. Серед інших учасників "змови", яку нібито фінансували "польські пани та німецькі фашисти", були О. Шумський, колишній лідер "національного ухилу" в КП(б)У, і деякі інші постаті, включно зі Скрипниковим секретарем Естернюком. Невдовзі "викрили" "Польську військову організацію" та інші польські націоналістичні об'єднання на чолі з колишнім секретарем Чернігівського обкому партії. А дещо пізніше розпочали процес так званого "Союзу Кубані та України", хоч і без зайвої реклами.
1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.
Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета "Правда" затаврувала його як "лігво буржуазних націоналістів", які розробляли плани відчуження української мови від "братської російської". Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.
12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, "найяскравіша особистість українського літературного життя", застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури…
10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і "ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника". У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.
Офіційний некролог назвав Скрипника "жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які… добилися його довір'я". Він, мовляв, допустив "певні політичні помилки", подолати які "не мав мужності" і в результаті вчинив самогубство — "акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)".
Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як "націоналістичного виродка… наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції". До його "злочинів" стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого "л" і твердого "г". Ці дії Скрипника зазнали критики як "буржуазні" ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до "контрреволюційних", а Постишев узагалі заявив, що тверде "г" допомагало "націоналістичним саботажникам" і сприяло "анексіоністським планам польських панів".
У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:
"Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату".
Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як "найогидніший ренегат українського комунізму") перед київською парторганізацією: "Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією" (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).