Усі ці приклади стосувалися простих селян. Тепер поглянемо на те, в якому становищі перебувала "нова сільська еліта".
Представники її вищого рівня — партійне керівництво, співробітники ДПУ тощо — забезпечувалися якнайкраще і пережили голод без відчутних ускладнень. Але доля рядових активістів склалася інакше. Так, членів так званих "комітетів незаможних селян" (комнезамів), які нещадно боролися з "куркулями" та іншими контрреволюціонерами, реквізуючи у них зерно, на останній стадії цього процесу переводили до інших сіл, а якісь харчі, котрі ті приховували для себе, під час їхньої відсутності відбирали. А 25 березня 1933 р., коли комнезами вже вичерпали свої функції, їх розпустили, залишивши членів комітетів помирати разом із рештою сільчан.
Чи варто казати, якими, м'яко кажучи, непопулярними були комнезамівці серед селян. А чи могло бути інакше, коли, наприклад, в одному селі вони наказали населенню під час Свят-вечора везти врожай до найближчого міста, а там, щоб здати власне зерно, селяни мали простояти кілька днів у черзі? І це, мабуть, один із "найневинніших" фактів їхньої діяльності, для якої не існувало ніяких моральних меж.
Отже, коли вмирали активісти, це викликало мало співчуття. Типовий випадок: місцевий активіст села Степанівки на Вінниччині полюбляв наспівувати "Інтернаціонал", котрий, як відомо, починається словами: "Вставай, проклятьем заклейменный…" Отож, коли селяни знайшли його на дорозі вже майже нерухомого, вони не без сарказму гукнули: "Гей, Матвію! Вставай, проклятьем…" — але той, мабуть, і не встиг цього почути.
Навесні 1933 р. померло чимало колишніх активістів. На Київщині, зокрема, загинула половина всіх активістів, а один навіть опустився до людоїдства.
* * *
Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за "антирадянську пропаганду", звичайно отримуючи п'ять чи більше років у таборах.
Викладачка сільськогосподарського училища в Молочанську, поблизу Мелітополя, згадує, як їй забороняли вживати саме слово "голод", хоч харчів бракувало навіть у місті, а в сусідньому селі ніхто не залишився в живих. У колишньому Ніжинському ліцеї, де навчався ще Гоголь, студентам, які жили на мізерних харчах, казали, що їхні нарікання є поширенням гітлерівської пропаганди. Коли старий бібліотекар та кілька дівчат-співробітниць померли і при цьому прозвучало слово "голод", партійний активіст вигукнув: "Контрреволюція!". Військовий, що служив у 1933 р. у Феодосії в Криму, одержав листа від своєї жінки, в якому вона описувала смерть сусідів та жалюгідний стан, у якому вона перебувала разом із дитиною. Комісар частини перехопив листа й наступного дня змусив підлеглого назвати лист фальшивкою. Дружина та син не вижили.
Одного лікаря засудили на "10 років без права листування" (популярний евфемізм замість смертної кари) за те, що він сказав, що його сестра померла з голоду і що причиною була насильницька реквізиція харчів.
Навіть офіційним особам, які бачили навкруги саму тільки смерть, не дозволяли (та й самі вони не дозволяли собі) промовляти слово "голод". Агроном послав старого чоловіка з черговим звітом до місцевої МТС, але посланець помер по дорозі. Тоді до агронома причепилися, чого це він послав хворого кур'єра, а той відповів, що все село помирає з голоду. На це агроном почув таке; "Немає голоду в Радянському Союзі —ви слухаєтекуркульські плітки", і після цього йомунаказали "тримати язика за зубами".
Ця відмова від усім очевидної і гнітючої правди була, безперечно, частиною сталінського загального плану. Як ми побачимо в 17 розділі, таку політику згодом почали застосовувати і в світовому масштабі.
13. Спустошена земля
На початку літа 1933 р. Малколм Маггерідж повідомляв: "Під час недавнього візиту до Північного Кавказу та України я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше — над досить великою частиною Росії. З одного боку — мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого — вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю".
Інший англієць побачив таке: "Родючі поля радянської України одне за одним вкриті незібраним зерном, якому судилося гнити. Були округи, крізь які можна їхати цілий день між полями пшениці, що, чорніла, і лише час до часу побачити крихітну оазу, в якій урожай, на щастя, зібрано".
А ось опис ще одного спостерігача: "Верста за верстою ми ходили незораним полем. Максим казав, що його не орали більше двох років… Ще година, і ми прийшли до поля з пшеницею, або, краще сказати, — з бур'яном і пшеницею".
До речі, проблема бур'яну у попередньому році досягла навіть рівня політбюро, але звинуватили у цьому селян. "У деяких місцях багатобур'яну. Ми його витягаємо і спалюємо. Але чому ж він виріс? Через поганий обробіток землі", — доповів Л. Каганович конференції колгоспників-ударників у лютому 1933 р.
Якщо 1921 рік був часом переконливої перемоги українського селянства, а 1930-й скінчився несприятливою нічиєю, то період 1932–1933 років став свідком його нищівної поразки. Організованість і централізація режиму дали йому ту перевагу, якої він не мав у 1921 р. і якої він добився в 1930–1931 і ще більше в 1932–1933 роках. Ще О. Герцен казав, що над усе боїться "Чингісхана з телеграфом". Це — найвлучніша характеристика того, що відбувалося на землях, які монголи спустошили багато століть тому і які стали свідками повторення цього жаху.
У творі "Москва" німецького комуністичного письменника Теодора Плівера, який довгий час провів у СРСР, герой говорить про "одну людину", яка могла "зробити голод своїм спільником і таким способом добитися своєї мети, щоб селянин повзав коло його ніг, як хробак". Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських реквізиторів М. Хатаєвича: "Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну".