Роберт Конквест
ЖНИВА СКОРБОТИ
Радянська колективізація і голодомор
Історична праця
------------------------
...тілько дайте
себе в руки взяти.
Тарас Шевченко "Кавказ"
Колективізація і голодомор 1929–1933 років — ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно й дотепер.
"Жнива скорботи" — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Від автора
(Передмова)
П'ятдесят років перед тим, як я почав писати ці рядки, Україна та українські, козацькі й деякі інші землі на схід від неї — територія з майже сорокамільйонним населенням — нагадували один величезний Берген-Бельзен.[1] Чверть сільського населення — чоловіків, жінок і дітей — померли або помирали, а решта були настільки виснаженими, що не мали навіть сил ховати своїх родичів і сусідів. І так само як і в Берген-Бельзені, добре вгодовані співробітники ДПУ й партійні чиновники наглядали за своїми жертвами. То був апогей "революції згори", — так Сталін називав ці події, під час яких він разом зі своїми поплічниками придушував два елементи, що вважалися запеклими ворогами тодішнього режиму: радянське селянство в цілому та український народ.
Строк у п'ятдесят років — досить тривалий у розвитку якоїсь державно-політичної системи, але не такий уже й довгий з точки зору людського життя. Я знайомий із чоловіками та жінками, котрі в дитячому або й навіть дорослому віці пережили описувані нижче події. Чимало з них відчуває "комплекс провини" — ірраціональне почуття сорому за те, що їм судилося вижити, тоді як їхні друзі, батьки, брати й сестри померли (таке почуття трапляється і в тих, хто вийшов живим із нацистських таборів смерті).
Існує й інший рівень людського виміру тогочасних подій: для багатьох членів правлячої кремлівської верхівки вони були лише частиною звичайного політичного досвіду. Так само частиною сьогоднішнього радянського устрою залишається система, запроваджена в 30-ті роки на селі, а від методів, уживаних при її створенні, не відмовляються й дотепер, — хіба що за винятком тих, потреба в котрих відпала сама по собі.
* * *
Події, висвітлювані в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929–1932 рр. комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, — йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню піддягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші й найнепокірніші, — ті, хто не погоджувався з політикою партії. Що ж до колективізації, то її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками "колективних" господарствах. Реалізація цих планів спричинялася до мільйонних жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).
Після цього, в 1932–1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом (або, як ще кажуть, — голодомор) проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, — навіть з інших районів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня (1929–1932), супроводжувалася масовими погромами української культури, інтелігенції й церкви. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як "націоналізм". Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець.
Отже, в українській політиці компартії чітко простежувалися два моменти: з одного боку, боротьба проти селянства взагалі, а з іншого — проти національної самосвідомості місцевого населення. Але перш ніж розповісти про перебіг цієї боротьби в обох її проявах, ми повинні розглянути її передумови. Цьому присвячена перша частина книги. Втім, центральним пунктом нашої розповіді залишаються події 1929–1933 рр. Кількість жертв у справжній війні проти селянства, розв'язаній тоді Сталіним у межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. Є й ще одна відмінність: у радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на долю іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку.
Першій світовій війні присвячено сотні історичних та інших досліджень. Не можна також сказати, що немає публікацій про колективізацію й голодомор в СРСР, однак майже всі вони або мають характер суто документального видання, або адресуються вузьким спеціалістам (до речі, у своїй роботі я вельми завдячував і тим, й іншим працям), історії ж — у звичайному розумінні цього слова — згаданої трагедії ще не створено. Отже, з цієї точки зору можна твердити про оригінальність нашої книги. Автор прагнув ознайомити громадськість Заходу із масштабними подіями, які ще за нашої пам'яті стосувалися мільйонів людей і призвели до мільйонів смертей.
Тут постає цілком слушне запитання: як же так могло статися, що ці події практично й досі залишаються поза увагою світової громадської думки? На це, гадаємо, є три головні причини. По-перше, вони (тобто події) аж надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово "селянин" чуже й дивне для американця чи англійця; воно нагадує їм далекі краї або давноминулі часи. Так само історія російського чи українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, Україна не сприймається західною людиною як повноцінна держава — подібно, скажімо, до Польщі, Угорщини та навіть Литви. В новітні часи вона лише на кілька років здобула незалежність, та й то хитку і непевну. Протягом двох століть Україна зображалася на картах тільки як частина Російської імперії або Радянського Союзу. До того ж українська мова порівняно близька до російської (як голландська до німецької чи норвезька до шведської) й через це не може сама по собі слугувати підставою для якихось висновків щодо національно-політичної окремішності українців (хоча за відсутності будь-яких інших знань про Україну мовну ознаку можна було б використати і в такій якості).