Удосвіта встав я... темно ще надворі; Де-не-де по хатах ясне світло сяє,— Сяє ясне світло, як на небі зорі.. Дивуюсь — радію, у серця питаю:
— Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?
— Ой скоро світ буде,
Прокинуться люде,
У всяке віконце
Засіяє сонце... Ой ударю ж зразу у струни живії: Прокиньтесь — вставайте старі й малії!.. Віщування новим серце моє б'ється — Через край із серця рідне слово ллється!..
Спогадаймо тут про одно діло Кулішеве, що треба б було десь попереду згадати,— та що в його житті все важить, тим байдуже мені було за план сього писання. Як умер Шевченко, то зайшла річ про пам'ятник, який би годилось над ним поставити; Куліш сказав: "Шкода того кошту і заходу. Шевченкові треба спорудити пам'ятник нерукотворний. Нехай збирається громада земляків в ім'я Тарасове, щоб взнали добре один одного, а з того — побачите, яка буде користь". Так і сталось. Почала щонеділі громада збиратись і творити малу складовину грошову на школу і інші добрі речі о імені Тарасовім. Те ж почалось у Москві; те ж і по інших городах. Незабаром огласив Куліш таку думку: що в нас на Вкраїні ремесло по селах підупало; которі ж ремесники навчаються по городах, ті набираються поганих звичаїв і псують сільський люд, мов заразою. Через те, мовив далі, і землю пашуть не так-то добре, і весь побит простолюдний стоїть у нас низько; не всюди в хаті коло дверей залізну клямку побачиш, і столярної роботи по селах дуже мало. Тим-то, казав, годилось би нам спорудити хлібо-робно-ремесну безплатну школу, щоб хлоп'ят навчати добре землю оброблювати, садовину порати, коло бджоли ходити, а разом з тим плуги добрі робити і всяку хатню потрібність вистачати якнайкраще. Обернемо свою складовину на таку школу, і нехай ся школа буде зватись "Тарасовою". От то буде йому найкращий пам'ятник, душі його найлюбіщий.
Послухала громада Куліша, та що по тому? Такої школи спорудити не дозволено, ба, й поданого у Міністерство внутренних діл проекту не вернено. "Дарма,— каже Куліш — і гарячий, і холодний разом.— Нехай тільки буде в нас думка про се,— то й то вже немале діло. Збирайте гроші потроху. Хоч би за свого життя ми й не допевнились пам'ятника Шевченкові,— інші після нас допевняться".
Петербурзьку українську громаду складали не самі Куліші та й не кулішівці. Усяких людців нашилось туди доволі. В бачивши теє, занедбав був Куліш громаду, та близькі приятелі благали його не відвертатись: "А то,— мовляли,— на тебе дивившись, і інші відвернуться". Мусив Куліш навідуватись деколи в громаду, та нелюба вона була йому. Мовчазний сидр він кінець стола; чужа стала йому та хата...
Київську громаду ще менш він уподобав. Постеріг він там у піснях, у річах і звичаях якесь бурлацтво. Було в тій громаді людей доволі розумних, та чогось вони перед громадською черню нахилялись. Постеріг Куліш, що громада ся довго не встоїть, і пішов геть від неї; яко ж і сталось... Поліція тут поліцією, а громадяне громадянами.
Про московську українську громаду, про полтавську і харківську порано ще говорити. Буде того, що праведна думка усюди заявлена, і початок народному self-help* зроблено. Зерно посаджене в народну душу; ніяка сила його і не дошукається,— і воно колись пустить корінь незримо і виявить могущу красу на сонці. Нехай же буде слава всім громадянам — і малим, і великим! Як ходитимуть колись сини їх у громаду, тоді вони свою давню вину розумною радою загладять.
Здавна, ще з київського учительства, знано Куліша яко чоловіка грошовитого, бо не показував нікому нужди своєї,— не любив одежі недбалої, зашмарованої, подраної абощо — і часом давав там рубляку, де інші відбувались копійкою. Розказував нам Чуйкевич Петро, як він, ідучи раз по Києву, стрів старця — дідуся сивого. Розмовляючи з Чуйкевичем про поточну річ, вийняв Куліш з кишені срібного карбованця і подав дідусеві мов денежку. (А жалування брав тоді мало,— рублів до трьохсот на рік). І не було се хвастанням, бо ніхто не відходив від його без грошей, коли трапилась кому нужда. Хоч позичить у кого, а дасть. І не самим землякам роздавав гроші. Нехай обізвуться ті, що знали його в Тулі. Раз на поштовій станції, між городами Орлом і Сівськом, сказано йому, що якийся фінляндець, їдучи до київського гарнізону, застряв серед дороги, бо витративсь до копійки. Пішов да-його Куліш, розговоривсь, питає: "Скільки вам треба грошей, щоб доїхати до Києва?" — "Тридцать п'ять карбованців". Вийняв і дав. "А се мій адрес. Як матимете — вишлете із Києва". Не спитав, як і зовуть,— і ніколи не одержав грошей!..
Велике трудолюб'є, великі праці і розгардіяш, високі думки і хлоп'ячу пустоту, жадобу грошей і недбалу щедрість у його можна було вважати не в один той самий тиждень, а в один той самий день. Тільки одного в йому не було: на всій Україні і деінде ніхто не бачив Куліша підпилим. Коли й випивав він з приятелями замолоду — як-то мовляють, не проливаючи,— і тоді річ його була твереза і хода тверда. Ще й надто. Розказував той же Чуйкевич, що коли хочеш Куліша послухати, як він глибоко у поважні речі входить і порадою доброю тебе піддержує, то нехай лишню чарку вип'є. По тверезу зривалось іноді в Куліша таке слово, що кого-небудь вразило, і сам він, прохоловши, жалкував за свою нерозвагу; а напідпитку видається він між усіма один непитущим. Що ми вище сказали про аристократичність артисто-козацьку у Кулішевій удачі, те ще раз тут згадаємо. Коли трапляється йому пити, то питиме або що добре, або зовсім не питиме, опріч звичайної чарки горілки, яку щодня вживає. Коли задумає меблі купити, то — або дорогі купить, або сидітиме на простій лаві. Бібліотеку має таку велику і гарну, наче який пан на всю губу. Багацько через його руки перейшло грошей. Три рази на віку довелось йому бути у великих довгах, і три рази оплатився працею голови своєї. Ні разу ж при тому не підписав векселя, і давано йому на три тисячі карбованців без якої-небудь розписки.
Хоч без порядку ми оповідуємо, та зо всього, що оце сказано, буде розумно — як-то людям здавалось Кулішеве життя. Грошовитий собі чоловік — не знає нужди. А тим часом дознавав Куліш із своєю великодушною жінкою нужди, та ще й великої. Жінка ні в чому його не впинює, і чого він бажає, тим вона рада з душею своєю поступитись. їй — аби його бачити та чути. Року 1862 виїхав Куліш на Вкраїну, забезпечивши себе переводом "Ясторії" Маколея у видавці. Мав іще й інший заробіток перед собою. Було чим жити. Думка в його була спершу коло етнографії заходитись і все те із народу по-вичерпувати, що зачернув частиною у "Записки о Южной Рус и". Прописали вже ми, що ніхто проти його не справиться у сьому ділі, бо має він ключ до скарбів дупгі народної, що замкнена перед іншими. Отже бувши "действительным членом императорского Русского географического общества" Ш1, по виділу етнографії, подавав просьбу, щоб йому дано лист на оборону від поліції, як буде їздить по Україні. Не просив грошей на етнографічну працю, а тільки листа просив, щоб поліцейська темнота не задержувала його між простим людом вештатись. Отже в Петербурзі злякались — і не дано йому такого листу!! Тоді він засів у себе дома між своїми книжками, а тим часом розпочав будувати хутір Піддубень коло Мотро-нівки. Коли ж пише до його видавець переводу Маколея, що печатня його і видавецтво геть підупали,— що сам мусить засісти за таку роботу. А тут, з другого боку, один ледачий журналіст зрікся з свого йому довгу... От тоді ж то пригасла Куліша нужда велика. Повість про се бідуваннє сам він колись напише, бо один має до того право. Ми ж скажемо тільки, що будуваннє Піддубня було тяжким героїчним подвигом Куліша і його благословенної жінки. Удержуємось від широкого оповідання. Доволі буде сказати, що, оплачуючи тесель і столярів, Куліш годувавсь найпростішою мужичою стравою, що сам він топив собі печі, а жінка його не один раз своїми руками страву готовила. ї тими ж самими руками, що дрова носили, тоді ж, зимою, писав Куліш історію боротьби козаків із ляхами за Павлюка і О ст рян и ці, що потім напечатано в журналах "Библиотека для чтения" і "Отечественные записки" 102. Діялась років зо два, перед очима в людей, трагедія навдивовижу, і ніхто того ясно не бачив...