"Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
"Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут — у серці"
А серця немає
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса.
Нащо ж хороше і пишно
Так ти розцвілася ? ..
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили? .."
* * *
Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.
Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета лишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй 35.
Від жовтня 1843 року поет знову кілька разів з перервами гостював у Рєпніних. В той самий час у Рєпніних гостювали три сетри Псьолівни та ще одна панночка, що часто в них гостювала, яку в своїй повісті Варвара Рєпніна називає Ольгою.
Яке враження справив Шевченко на княжну, читаємо в її листі до свого вчителя Шарля Ейнара в Швайцарію. Особливо на неї робило велике враження, коли Шевченко читав свої твори.
"Одного вечора, — пише вона в згаданому листі, — він запропонував прочитати нам свою другу поему, яка називалась "Сліпа" ..: І ось він починає читати. О, якби я могла передати Вам все, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я почувала нестерпний біль в грудях".
"Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову. І яка м’яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші!.. Пізніше, коли я могла говорити, я сказала йому: "Коли Глафіра продасть свсю першу картину і віддасть мені ці гроші, як вона обіцяла, я замовлю на них золоте перо і подарую його вам".
"Лягаючи спати, — пише далі Рєпніна, — я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була така добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді".
"Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро, при чому при моїй запальчивості — зараз же і якнайбільше. Я потай і, не усвідомлюючи того, почувала ревнощі, тому, що він віддавав перевагу Глафірі..."
Пізнавши в Шевченкові велику людину і незвичайний талант, княжна хотіла бачити поета завжди таким, і її неприємно дратувало, коли іноді Шевченко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересічної людини.
... "Я хотіла, — пише вона, — щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту".
Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її руку й поцілував. "Зайве казати, — пише Бона, — що мені це було приємно".
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниць, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотности. .. Після цього настала мовчанка, і Шевченко згодом сказав: "Тихий ангел пролетів".
— Ви умієте розмовляти з ангелами, — сказала княжна, — то розкажіть, що вони вам говорять.
"Шевченко схопився з місця, — пише княжна, — побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис "На пам’ять про 9-те листопада". Ось він.
"Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній.
Присвята.
На пам’ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово !..
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священодіяв я ізнову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Обвіяв крилами і снами,
І тихозграйними річами
З душею чудо сотворив.
Яготин, 11. 11. 1843 р."
"Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: "Дайте мені свій лоб", — і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка".
Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому висловлено було щире захоплення Шевченком, мати була зауважила, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і цілком вірить йому. На це мати відповіла: "Безсоромність!"
Що далі, то тяжче переживала княжна своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевченко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шевченко залишить Яготин і, видно, натякнув про це поетові.
Готуючись до від’їзду, Шевченко виявив бажання поговорити з княжною насамоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшися у вітальні, висловив їй всі свої переживання з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга.
10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: ".. . Настав день і час його від’їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехристила його лоб, і він вибіг з кімнати ..."
Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на "ти". Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму ....