У степу могила з вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!
Та всі ці факти досить бліді, як не рахувати того величезного впливу його творчости на формування національної свідомости українців, як не врахувати видавничої і громадської діяльности. Досить було появи самого Шевченка в панському будинку на Україні, де все було зросійщене, як всі починали говорити українською мовою і запановували демократичні погляди.
Патріотизм і боротьба проти Росії за вільну Україну — це складова частина життя і творчости Тараса Шевченка. Та не так його хотять показати сьогодні підсовєтські критики.
Москва вживає й тепер величезної спритности, щоб показати Шевченка як великого приятеля всіх, без винятку, діячів тодішнього літературно-мистецького світу, з ким він був знайомий, в тому числі й з усіма так званими демократами, більше того, його намагаються змалювати, як прихильника й тих, хто був ворогом України й української самостійности. Для цього московська та підлегла Москві цензура пильно викидає з усіх видань про Шевченка та з спогадів все, що суперечить московській пропаґанді, всі протимосковські вислови Тараса Шевченка — все те, що стоїть на перешкоді до подальшої русифікації України, до створення "єдиної неділимої Росії" з однією мовою, однією культурою, одним народом.
Погляньмо хоч би й на спогади художника М. Мікешина, молодого зрусифікованого білоруса, що часто після повернення Шевченка з заслання супроводив його у мандрах по Петербурґу і зустрічався з Шевченком на численних вечорах, де були видатні мистці пензля й слова.
Мікешин пише у своїх спогадах: "Признаюсь, незавидна роля випала на мою долю у взаєминах з Тарасом Григоровичем; але й тою дозою приязні, яку він проявляв до мене, я внутрішньо пишався. Його повагу мені, двадцятирічному юнакові, здобути було рано; любові ж ... але вся його пристрасна і могутня любов до того була зосереджена на своїй рідній Україні, що, мені здається, в його гарячому серці і не лишалося більше ні до чого любовного запасу, а якщо й лишалося, то він ревниво зберігав його для своїх же українських богів..." І далі Мікешин згадує: "Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми "Полтава": Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, оклепаного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що з своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як і Шевченко, в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його".
Ця цитата дуже переконливо промовляє про самостійницькі погляди Шевченка, про його патріотизм і любов до України. Та цього уривка тепер уже не знайдемо у спогадах Мікешина про Шевченка, бо він невигідний для Кремля.
Ще яскравіше свідчить великий патріот, художник М. Честахівський, про настрої і погляди Шевченка, хочби і в таких коротких висловах поета незадовго до смерти: "Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця. А поганець-москаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить".
Протимосковськими ідеями насичена вся творчість нашого поета: він скрізь бачить, що найбільше горя Україні та його народові принесла жорстока, люта, бездушна Москва. Тож не даром Шевченко каже гіркі слова правди: "... Ляхи були, усе взяли, кров повипивали! А москалі і світ Божий в пута закували".
Русифікуючи Україну, совєтські пропагандисти часто підкреслюють, що навіть Тарас Шевченко написав окремі твори російською мовою, яка ніби йому "була другою рідною мовою". Проте, вони ніколи не згадують, що його спонукало писати російською мовою і як він сам ставився до цих писань. А тим часом з листа до свого приятеля Якова Кухаренка, датованого 30 вересня 1842 року, читаємо: "... Переписав оце свою "Слєпую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, єй-богу лихо! Це правда, що, окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому !.. Що нам робить, отамане-брате, прать проти рожна чи закопаться заживо в землю? Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать "Слєпую". І Шевченко за свого життя таки не надрукував цієї поеми.
Як Шевченко завжди рвався з чужини в Україну і як ставився до свого петербурзького оточення, бачимо і з його листа до свого знайомого 1843 року:
"Карл Павлович байдики б’є, а "Осада Пскова" жде літа. А я, чорт знає що — не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по цьому чортовому болоту та згадую нашу Україну ... Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як викрутитися".
"... Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люди мруть,
Конають в тюрмах голі, босі..."
УЛЮБЛЕНІ ПІСНІ
Чимало маємо матеріалів і про Шевченка як співака, про його велику любов до пісні, про те, що він мав не абиякий голос і, співаючи, глибоко переймався сам тією піснею і хвилював інших. Недарма Ф. М. Лазаревський згадує, що при одному побаченні поет проспівав кілька улюблених пісень, зокрема "Зіроньку", "Тяжко-важко в світі жити" і з особливим почуттям: "Забіліли сніги, заболіло тіло ще й головонька", при чому багато слухачів плакало.
А. Лазаревський пише, що і після заслання 1858 року Тарас Григорович любив співати. Навіть, входячи до їдальні обідати, він наспівував:
Понад морем, Дунаєм
Вітер явір хитає,
Вітер явір хитає,
Мати сина питає ...
В інших спогадах знову зустрічаємо великий вплив і майстерність Шевченкового співу. Це бачимо також 1847 року на весіллі у Куліша, який згадує, що Микола Білозерський дуже хотів познайомитися із Шевченком. Довідавшись, що там є Шевченко, Білозерський негайно приїхав на весілля. Тарас Григорович щойно співав. Почали знову просити Шевченка, щоб розважити Білозерського. Але Тарас Григорович несподівано уперся і не захотів співати. Він помірними кроками ходив з кутка в куток по залі і, коли всі перестали чекати, раптом заспівав козацьку пісню "Ой, Морозе, Морозенку ..." Здавалось, він ніколи не співав з такою досконалістю. Він закінчив, і тут відбулося щось небачене і нечуване: Микола Білозерський зійшов з місця і, кинувшись до Шевченка, обняв його і заридав на грудях.