Яку сміливість і силу впливу мала Шевченкова творчість, бачимо також із спогадів Костомарова про його зустрічі з Шевченком. Шевченко зустрівся з ним у домі Сухоставського в Києві. "Тарас Шевченко, — згадує Костомаров, : — прочитав мені свої недруковані вірші. Мене обдало страхом. . . Я побачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народнього життя . .. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини . .. Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина..."
Відомий чеський вчений, проф. Празького Університету, П. Шафарик, діставши від Шевченка на початку 1846-го року поему "Єретик" з присвятою, був дуже зворушений. Свідки розповідають, що Шафарик, читаючи це Шевченкове послання, плакав вдячними словами.
Але багатьох може зацікавити питання, яка ж причина змусила Шевченка, зрештою, віддавати перевагу поезії. Адже до малювання його тягло змалку, адже він уже пішов був тим шляхом, закінчив навіть Академію мистецтв і мав чималий доробок. На це питання дає ґрунтовну відповідь і сам поет. Уже не скоро, згадуючи минуле життя, зокрема часи перебування в майстерні відомого мистця Брюллова, Шевченко дорікає собі за те, що він віддавав більше уваги віршам, а не малярству. "В тіні моєї коштовно-розкішної майстерні, — пригадував він, — як у пекучому дикому степу наддніпрянськім, передо мною пролітали тіні наших бідних мучеників-гетьманів. Передо .мною розстилався степ, усіяний курганами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій незайманій меланхолійній красі своїй... І я задумувався: я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принадности. Покликання — і нічого більше."
Але ця відповідь була б трохи неповна, коли б не сказати про те, що в малярстві тоді панував класичний стиль, далекий від щоденного життя, а Карл Брюллов, учитель Шевченка, якраз і належав до провідників і оборонців того стилю в Росії. І хоч як Тарас поважав свого видатного майстра, проте містичні, релігійні теми його менше вабили — його мрії, його марення були в полоні давно минулої або й недавньої української дійсности. І любов до цього останнього і відбилась у його поетичній творчості.
Значно старший за Шевченка, маляр Сошенко, в якого Тарас жив чотири місяці, не раз дорікав за те, що він менше звертав уваги на малярство, ніж на поезію.
— Ой, Тарасе, схаменись, чого ти діла не робиш? — часто говорив Сошенко, але він не слухав, і Сошенко думав, що "не буде з нього нічого путнього". "Правда, — каже Сошенко, — часами мій співмешканець сидів дома, а все ж таки справжнім ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає:
— А послухай, Соха, чи воно так добре буде? — та й почне читати мені свої вірші.
— Та одчепись, кажу, ти з своїми нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?
Тоді саме, каже Чалий, Шевченко писав "Катерину". Проте Сошенко вважав, що слід віддати всі свої сили чомусь одному, а як сам був досвідчений маляр, то й віддавав перевагу малярству.
Пізніше товариші Сошенкові дорікали:
"Чи не гріх вам було, Іване Максимовичу, переслідувати Шевченка за поезію? Вам слід було підохочувати його зайняття в цьому напрямкові, а не сварити".
— А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет ? .. — відповідав Сошенко.
Перевагу внутрішньої поетичної сили, таланту, підтверджує й М. Чалий: "Не раз, — пише він, — Шевченко висловлював Чужбинському бажання написати велику картину. І думка, й ідея ворушились у нього, і плян неясно мерехтів в уяві; але він розумів сам, що родився більше поетом, ніж живописцем, бо під час обмірковування картини, "хто його знає, відкіль несеться пісня, складаються вірші, дивлюсь — уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось".
ТВОРИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, ЇХ НАПАСНИКИ Й ОБОРОНЦІ
Здається, жодна книжка в історії української літератури не викликала таких лютих нападів з боку ворогів і таких захоплюючих відгуків з боку прихильників, як поява творів Тараса Шевченка.
Перше видання "Кобзаря" Шевченка появилося на світ 1840 року. Це була невеличка книжечка, куди увійшли твори, написані протягом трьох років. Як згадує біограф Т. Шевченка М. Чалий, в Україні ця книжка викликала нечуване захоплення, а особливо серед українок. Шевченків "Кобзар" миттю розбудив апатію і викликав любов до рідного слова, яке було вже вигнане з ужитку навіть часто й поміж культурними українцями, а тепер заблищало новим змістом і новими барвами.
"В якому зневажанні і загоні, пише далі М. Чалий, була українська література до сорокових років, частково можна бачити з листа до Шевченка одного харківського літератора": "Надрукував (скаржиться він поетові) 600 примірників, а продав усього 50; 200 роздарував знайомим, а 350 ніхто не хоче взяти й даром. Пани кажуть: хіба ми школярі? Пані кажуть: ми терпіти не можемо малоросійського язика".
Та Шевченка не спіткали такі труднощі з розповсюдженням, навпаки, його твори пробили мур байдужости й ворожости до українського слова, піднісши відразу нашу мову й літературу на нечувану доти височінь, — і він сам набув відразу небаченої популярности. Одна українка, що обожнювала талант нашого співця, пропонувала кілька тисяч карбованців на трирічну подорож до Італії, куди поет збирався їхати.
На жаль, не так зустріли появу "Кобзаря" в Росії. М. Чалий пише, що цю подію російська критика зустріла одностайним глумлінням з української мови й народу.
І, справді, коли подивимося на всі ті численні відгуки, що з’явилися в російській пресі, побачимо, якою злобою, невдоволенням, а часом і люттю напоєна більшість тих відгуків і рецензій. Один з популярніших на той час російських журналів, "Бібліотека для чтєнія", писав з нагоди появи творів Т. Шевченка: що українська мова "...є мішаниною слів чубатих, бородатих, голених і неголених, південних і північних", що це просто гібрідський діялект, що це мова небувала, і її не може визнати за свою ні одна з усіх можливих Росій: ні велика, ні мала, ні чорна, ні біла і т. д.
Наводячи цю цитату, літературознавець проф. Ю. Бойко влучно аналізує ставлення російської критики: "... Найдалекозоріші з російських журналістів інстинктом відчули, що в особі Шевченка з’явився великий поет, який виводить українську літературу, а з нею й українську духовість, на ширші води самостійного й всебічного розвитку ..."